Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

В горі продовбані, летиш грізний.

Роздався свист, загрохотіли громи,

І потонув ти в провал кам’яний,

Но грохіт каже, що ти смілий гонець,

І світло марно блимає з віконець.

В однім віконці молодець думає,

О зимну шибу спер чоло журне,

Буйне волосся к шибі прилипає,

І око в пітьмі, в бездні мов тоне!

Пусте купе в півсумерку дрімає,

На стелі лампка гасне - спалахне,

То тихо мріє. В дерев’яній кліті

Понуро, страшно аж самому мріти.

О чім він мислить, що й не ворухнеться-

За чим він тужить, що й не заспіва?

Коли за щастям, чом же не всміхнеться?

Чи що терпить душа його жива?

Він молодий ще, і чого б, здається,

Терпіть, тужити? Гарна голова

На буйних плечах гордо ся пишає,-

Яке ж додолу горе ї вгинає?

Ось обернувсь він; блідо освітила

Мутная лампа молоде лице,

Но вже виразний слід на пім лишила

Предвчасна старість, і грижа, що ссе

З щік рум’янець, і думка бистрокрила,

І гореч та, що досвід в дар несе,-

Потер рукою по чолі блідому,

І сів, і слухав грохоту та грому.

А далі рік: «Ні, годі! Темно всюди!

Немов в залізній кліті думка б’єсь!

З тих пут огиди, горя і облуди

Нікуди вирватись мні не вдаєсь.

А тут кричить, і рве, й палить у груди:

Невже ж ні к чому гідний ти не єсь?

Невже ж ти варт лиш їсти, пить, гуляти,

А доброго не варт нічо зділати?

Як довго я глушив той клик могильний

І кляв його, як лютого врага!

Но далі взнав, що він святий, всесильний.

І взнав, яка в житті його вага,-

Так хоч я став на зов його похильний

І знав, куди він кличе й намага,

Та що, до манівців навиклі ноги

Знайти не вміли прямої дороги!»

В архіві І. Франка зберігаються також два прозові уривки твору з однаковим заголовком: «Нове життя» У них іде мова про приїзд Євгенія на сільську станцію. Перший фрагмент (№ 403, зворот аркушів 78-77, і № 363):

НОВЕ ЖИТТЯ

І

Чудова, тепла, тиха літня ніч. Широка підгірська долина розкинулась, як сонна красавиця, обмаєна впівокруг темною стіною гір, оперезана широкою рікою, що вдень блищиться, мов срібна стяжка, а тепер чути тільки її шум та холодний подих. Тут і там по долині розкинулись невеличкі села серед садків, що в місячному світлі бовваніють, мов великі, круглясті стоги, то знов немов високі, острокінчасті полукіпки. Поміж селами тягнеться, майже рівнобіжно з рікою, тут і там на закрутах її перескакуючи, простий, широкий гостинець, значний тепер тільки як довжезна низка тополь, ясенів та рябинових дерев. Потяглася та низка ген-ген аж під темну стіну гір і губиться десь - не знати, чи за якимось крутим сугорбом, чи так-таки в непрозорому тумані ночі. А села, і садки, і гостинець з деревами по обох його боках, усе те - то лиш острови серед широкого, тихого, та, проте, різнобарвного моря-зелених нив та лугів, що, покриті розкішною травою та різним збіжжям, розкинулися тут довгими смугами, там широкими запахущими плесами, деінде знов пестрою шахівницею.

Та все те спить тепер. У селах не видно світла, не чути голосу людського. Гостинець пустий, на лугах тільки десь здалека чути брязкіт залізних пут - знак, що там між низькими лозами пасуться десь попутані коні. Тільки річка шумить ненастанно і наповнює цілу долину своїм одностайним гомоном; хоча не чути в повітрі ані найменшого подуву, то, проте, шум її долітає до нашого слуху раз голосніше, різкіше, то знов глухіше і лагідніше - знов голосніше, то знов тихіше, в якімось одностайнім темпі, немов віддих якоїсь величезної, таємничої груді.

Чим далі від гір, тим долина стає ширша. Здавалось би, втече вся у широкий світ, разом з річкою, що її витворила, від тисячів літ розбиваючи гірські опоки, підмулюючи береги, намулом заносячи широку рінь. Та ні, великий, темний ліс відгородив її від решти світу. Широчезним, важким пластом розлігся він півперек долини, мов величезна гать, мов живий пліт, самою природою засаджений на те, щоби захистити сей тихий, чудовий куток від решти світу. Недаром і зветься він Залісся для тих, що живуть там, з другого боку сього величезного лісу. До найближчого села за сим лісом дві милі, до міста більш як три. Люди в тім куточку знайомі тільки з собою, сватаються та кумаються тільки між собою, а «за ліс» визирають якмога рідко. Та й пощо? Живуть собі попросту, по-старому, поля мають досить, потреби невеликі, надмірної бідноти, ані надмірного багатства нема - справді рідкий куточок в нашім краї. Навіть власті небагато мають тут діла, бо злодії та розбійники тут не водяться, сварки та грунтові спори залагоджує «старшина» по старим звичаям, а хоч освіта і шкільництво й не поступає наперед, то вимогам букви закону люди сяк-так відповідають і, що їм накажуть, те платять А сього для кермуючих зовсім достаточно.

Справді, незвичайний, чудово гарний закуточок нашого краю! Місяць любується ним, пливучи по небі, зорі моргають до нього так любо, мовби слали йому свій привіт з незміримої далечини. Навіть ота темна, а по краях срібляста хмара, що виповзла з-за лісу, похожа на величезного, дивовижного крокодила, навіть вона зупинилася і з подиву звільна широко розняла страшенну, зубату пащеку.

- Ну, зовсім крокодил, такий як у Бремі нарисований! - буркнув лісник, що з стрільбою на плечі, нерухомий, як стовп, стояв на краю великого лісу під березою, чатуючи на дика, що частенько ніччю вибігав з лісу на молоду картоплю. І він, хоч зовсім не успособлений до поезії, мимоволі задивився на красоту заліської долини, на цілий той широкий, а з усіх боків ограничений та обрамований крайобраз, на те небо, на місяць і на хмару з широко роззявленою пащекою.

- Може, воно й недарма! - міркував він дальше, осторожно та звільна ступаючи крок за кроком по окопі і пильно озираючись довкола.- Може,