Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

style="">Став потішать і проганяти тугу,

Все приказки та анекдоти пер

В розмові, все він не одну, то другу

Придумував забаву. «Татко вмер,

Уживши світа! Раджу вам, як другу,

Ужити тож життя, покіль цвітуть літа,-

Таж є при чім, а вік цвітучий уліта!»

 

Три роки так я, мов турецький цар,

Гуляв в селі, перебирав дівчата.

І навіть гостей «на сільський товар»

З міст спрошував. В селі, де ще за тата

Збіднів народ і де страшний пожар

Недавно всіх доправив, жодна хата

Без помочі двора і жити б не могла -

Тож не боявся я спротивлення з села».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

У рукописній спадщині Франка є уривок поеми, в якому розповідається про кінець подорожі Євгенія з Дорошем-Микитою і його першу ніч у новому сільському оточенні (№ 283):

 

 

[I]

 

Повіяло холодною імлою,

А від ліска пахнуло теплим паром.

І ген на тлі небесного пожару

Широкий сугорб зачорнівсь, впівкруг

Обведений могучими лісами.

«А он і наша слобода, паничу! -

Сказав Микита.- Зараз будем дома».

Всміхнувсь Євгеній якось сумовито.

 

«Чи дома? - думав він.- Де то мій дім?

Немов розбитий човник за водою,

Пливу я без руля і без весла.

Здається, тихо вкруг, зрадлива хвиля

Так ніжно шепче, пурпуром чудовим

Палає небо, ліс шумить сонливо,-

Здається, можна б і спочить душею!

 

Та ні, я чую дрож якусь внутрі,

Я чую, що не тут пристань моя,

Що грозять тут якісь підводні скали,

А може, й водопад, що, наче злодій,

Зненацька вхопить човник мій, попре

І потрощить. Не тут, не тут мій дім!»

 

 

II

 

Вже сонце високо на небі стало,

Коли Євгеній з сну збудивсь твердого,

Збудивсь, зівнув, протер замглені очі

І озирнувсь довкола. В першій хвилі

Не знав, де він і як тут опинивсь.

Він був самісінький у невеличкій

Сільській світлиці. Поваплені стіни

І стеля з жовтим відливом білілись,

Поміст з дощок чистенький, свіжо вмитий,

Лавки дубові коло стін, в однім

Куті стара вишньова шафа, в другім

Англійська грубка; супротив дверей

Стіна, завішана вся образами,

А перед нею ясеновий стіл

Тяжкий, блискучо-жовтий. От і все,

Що міг доглянути Євгеній з свого

Кута - а спав він на старенькім ліжку,

Також під вишню викрашенім, вкритий

Косматим хлопським кожухом

Він сів

На ліжку, слухав пильно - тихо всюди,

Мов вимерло. Крізь невеличкі вікна

Широкими струями до світлиці

Жаркеє світло сонячне лилось,

Бриніли мухи, б’ючись о шибки,

А другі в сутінку під стелею

Літали звільна, круг одної точки

Описуючи правильні фігури

«Де я?» - сказав півголосом Євгеній

І в тій же хвилі ясно пригадав…

 

Наведений уривок писано білим віршем. В одному із нотатників Франка є інший, очевидно, перший, варіант другої частини цього фрагмента, де вірш заримований, розбитий на чотирирядкові строфи (№ 206, с. 39):

 

Високо вже сонце по небу знялось,

Як з сну пробудився Євгеній,

Збудивсь, позіхнув і, щоб глянуть вокруг,

Протер свої очі замглені

 

Нестямився зразу: де він і що з ним.

При нім ані духа живого,

Він сам в невеличкій світлиці сільській;

На чисту дощану підлогу

 

Крізь вікна палющеє сонце літнє

Два світлі потоки пустило,

Відбите проміння і стелю, і стіни

Мов пилом сріблястим покрило.

 

Дубові лавки попід стіни, в однім

Куті стара шафа вишньова,

У другім англійськая грубка, також

Не варта вже й доброго слова.

 

На чільній стіні образи, образи,

І хрест з розп’яттям на гвіздочку,

І стіл ясеновий здовж всеї стіни,

І скрипка стара на кілочку

 

От все, що Євгеній доглянув, світлицю

Очима окинувши духом,

А сам він в куті на канапі лежав,

Укритий мужицьким кожухом

 

Він сів, слухав пильно - ніде нічичирк,

Мов вимерла хата, лиш чутно,

Як мухи бриніли, б’ючись о шибки,

А в стрісі десь воробенята дрібні

 

Пищали протяжно та смутно.

«А де я?» - впівголос Євгеній сказав

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

У записній книжці І. Франка 1883-1884 рр. (№ 193, с. 65-67) є початок варіанта твору, який не має ніяких текстуальних збігів з надрукованим уривком поеми. Тут інший розвиток теми, ніж у відомих досі віршованих варіантах. Навіть назву творові письменник дав зовсім іншу: «Пропащий чоловік». Уривок поеми становить собою, очевидно, першу спробу художнього осмислення теми. Подаємо його:

 

 

ПРОПАЩИЙ ЧОЛОВІК

 

Пісня перва

 

Крізь темну ніч, і бурю, й хуртовину,

Мов лютий звір, реве, дуднить, жене,

Прямує через гору і долину

Могуче щось, невпинне і страшне.

Минає ліс, ріку, горбок, хатину,

Тут мчить горою, там мов в гріб пірне,-

Криваві очі тьму сверлують пізну,

Сто ніг залізних б’є о путь залізну

 

Здоров, здоров був, велете могучий,

Що потрясаєш ходом своїх ніг

Твердії скали, недоступні кручі!

Простір - твій дім, дорога - твій нічліг

В залізній груді твоїй жар горючий

Що пре тебе в невтомний той побіг,

А хід твій ломить межі й перешкоди,

Єднає враз всі землі і народи.

 

Ось, важко стогнучи, немов з утоми,

і іскри сиплючи, мов в казці змій,

Ти крізь