Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

клятий управитель мій.

Він, наче лис, до мене підлизався

І зміркував нутро моє як стій.

От він щосили роздувать принявся

Той жар, що тлів у крові молодій,

На себе звідника взяв ремесло негідне,

Бо бачив, як воно для нього є вигідне.

 

44

Невичерпаний в повістях брудних

І в ще брудніші замисли багатий,

Він попихав слабий мій ум до них,

Розогнював уяви порив клятий;

На толоках, на гулянках нічних -

Усюди вмів поживу їй піддати.

Намови, підступи, погрози або й сила

Кормила страсть мою, но жару не гасила.

 

45

Я не зважав на плач, ридання й стони,

Хоч неридаючими погорджав;

Гули батьків і матірок прокльони,

Но управитель всіх в руках держав.

А хоч часом якісь відмінні тони

В душі дзвеніли, жаль на дні дрижав,-

То управителя прогнать не мав я змоги,

Бо він в хазяйстві був знающий, щирий, строгий. 67

 

46

Принаймні так я думав, а не знав,

Яку під мене він підводить штуку.

Не зразу-то йому я й довіряв.

Аж випробував ум його і руку,-

Та й сам між тим під вдасть його попав

І заплатив тяженько за науку.

Запізно довелось мені про все дізнатись,

Як з моїх грозьб, проклять і сліз він міг сміятись.

 

47

А поки що я, мов отуманілий,

Ішов за ним, приймав гидкі його

Услуги. По селі загомоніли

Нарікання, а звісно на кого:

На панича! А далі заніміли,

Немов закляте, знітилось село.

Аж в осінь раз вночі кругом зробилось ясно:

Всі гумна й скирти мнї спалили рівночасно».

 

Після цього йшла ще одна строфа, необроблена, яку поет закреслив:

 

«Та се не знищило мене. Весь збір

Був проданий, змолочено чимало.

Вни пробували запалити двір,

Та се три рази їм ся не вдавало.

На мене засідали; наче звір

По лісі, я ходив, і чатувало

На мене много віч, стріляли з-поза плота.

Се перший був задаток до руїни;

З переляку мій батько захворів,

Як я любив, коли в…».

 

У рукописній спадщині Франка є два уривки дальшої розповіді героя (№ 285 і № 286). Десь в останні роки свого життя І. Франко, переглядаючи власні рукописи, додав заголовки: «IV. По смерті вітця» і «V. Управитель». Крім того, до тексту кожного із них зроблено примітку: «Писано в р. 1885, досі не друковано». Подаємо ці фрагменти твору:

 

 

IV. ПО СМЕРТІ ВІТЦЯ

 

«Отак два роки я кріпивсь, як міг,

Хоч почував часом нуду смертельну,-

Ганявсь, кричав, трудивсь, аж падав з ніг,

Та все ще в груді змору чув пекельну:

Щось гризло там мене, мов давній гріх,

І відбирало ту любов ретельну

До праці, запал той, що сам лиш творить чуда,

А без котрого труд - марна ошука й злуда.

 

Аж ось умер мій батько, зразу я

І жалувать за ним не міг багато:

Хоч би любов дитиняча моя

Була і сто раз більша, ніж bis dato, 68

То все ж не міг би заперечить я,

Що був цілком зідіотів мій тато,

Лиш їв, курив і спав та глупо усміхався.

Ні до роботи, ні в розмову не вдавався.

 

Та швидко я почув його утрату!

Хоч ідіот, та все ж таки отець!

Сама його безпомічність проклята

Жагу мою спиняла і уздець

На мене накладала. Сам він хату

Залюднював: ввійдеш, і до сінець

Вже залітає дим із батькової люльки,

Побачить тя, й смієсь, дитя мов до пістунки.

 

А як його не стало, разом все

Урвалось - дім весь опустів для мене:

Отак могилою несе й несе,

І давить щось понуре та студене.

І в серці пусто, наче п’явка ссе,

Не хочесь думать... Зілля мов зв’ялене,

Хиляєшся без сил, гидуєш сам собою,

І в отупінні так доба йде за добою.

 

Та раз заведена, ще справно йшла

Й без моїх рук хазяйськая машина,

І, може б, по якімсь часі була

Минула в мене слабості причина,

Коли б спокій, коли б мене взяла

Й піддержала одна рука невинна!

Та ба! Сю піддержку найти - велика штука.

А замість неї глянь! і підповзла гадюка!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

 

V. УПРАВИТЕЛЬ

 

«Був управитель в мене, чоловік

Ще не старий - препишная фігура!

Служив у нас уже десятий рік.

Була то щиро польськая натура:

Одвертий, прямий, жарти, мов потік,

Лилися з уст його раз в раз, понура,

Тужлива вдача страх була йому немила -

То й в домі нашім він був мов живуща сила.

 

Щоправда, в час загального розстрою

По смерті мами й він, мабуть, також

Грів добре руки, хоч змагавсь порою

Нібито лад вводити. «Та не мож

Було, їй-богу, ні! - передо мною

Жалівсь опісля він.- Бо, прошу, що ж

Я міг зробити сам без власті й повномочі,

Де пан всіх покривав, хто красти був охочий!»

 

Та все ж докладний розслід показав,

Що не такий він чистий, як чинився.

Роботу, лад, рахунки занедбав

І сам, мабуть, порядно обловився.

Я зразу і його прогнать гадав,

Та, на біду, в півстежки зупинився:

Бач, явних доказів вини не находив я,

А з давніх літ його, як друга, полюбив я.

 

І підлизавсь до мене він тепер,