Себастьян Фолкс - Пташиний спів
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли вона потрапила у шпиталь, то написала Максові листа, і звістка про її поранення подвоїла його відданість. Чим важче ставало, тим важливіше було для них обох дотриматись обіцянок, даних одне одному.
— Це нелегко, — сказала Ізабель. — Цей вибір дався дуже, дуже важко. Але чим довше йшла війна, тим рішучішими ми ставали.
Вона закінчила свою розповідь та глянула на Стівена. Увесь час, поки вона говорила, він не вимовив ні слова. Вона навіть задумалась, чи він взагалі її розуміє. Вона не згадувала про дитину, а без цього факту було непросто усе пояснити. Він вочевидь був спантеличений.
Стівен, подумала вона, змінився настільки, що його важко впізнати. Він, схоже, і сам не розумів, яким став. Волосся пробивала сивина, вуса давно не стрижені. Поголений погано, постійно чухається — мабуть, і сам не помічає. Його очі — завжди темні — зараз наче провалилися глибше. З них щезло світло. Голос, колись насичений значеннями та відтінками, стриманістю та контрольованою емоційністю, зараз звучав то гавкотом, то зовсім невиразно. Здавалося, що його кинули у якесь нове існування, де він зміг закріпитися та окопатися лише через відсутність природних почуттів та реакцій.
Ізабель дуже зворушили ці зміни в ньому, але вона боялася більше, ніж просто рукою, доторкнутися до обжитого ним світу. Коли він піде, вона буде плакати за ним — але зараз перед нею стояло практичне завдання розповісти йому те, що потрібно.
Стівен дістав ще одну цигарку та повільно постукав нею об стіл. Він — дивно! — посміхався широкою глузливою посмішкою.
— Ти, мабуть, не шукала легкої дороги, еге ж?
Ізабель похитала головою.
— Я ніколи не побажала б собі таких труднощів. Але вони просто трапляються.
— Як справи у Лізетти?
— Вона вийшла заміж. Мого чоловіка це дуже дратувало — її обранцем став Люсьен Лебрен. Пам’ятаєш його? Хлопець, який організовував страйк.
— Пам’ятаю. Я ще ревнував до нього. Вона щаслива?
— Так, дуже щаслива. Тільки Люсьєн зараз в армії. А Грегуар піде наступного року, якщо війна ще не закінчиться.
— Я б хотів побачити Лізетту. Вона хороша дівчина.
— Вона живе у Парижі.
— Зрозуміло, — кивнув Стівен. — А що це за шум?
— Мабуть, коти. У Жанни живуть двоє.
— А звук такий, наче дитина.
З коридору долинули кроки. Двері відчинилися — й одразу зачинилися. Ізабель відчувала, що під холоднокровною поведінкою Стівена криється якесь сильне бажання або пристрасть.
— Я радий, що ти мені все розказала. Я більше не побажаю бачитися з тобою. Це усе, що я хотів знати. Зичу тобі усього найкращого з твоїм німецьким другом.
Очі Ізабель раптово сповнилися сльозами. Не можна дозволити йому піти на такій низькій ноті пригніченості. Вона не хотіла його зламати.
Він нахилився через стіл і мовив з легким дрожем у голосі:
— Можна доторкнутися до тебе?
— Ти маєш на увазі...
— Так, — він повільно кивнув.
Він простягнув уперед праву руку. Вона узяла її в свої долоні, відчуваючи його великі грубі пальці. Повільно, з тремтливістю, вона провела його руку своїм обличчям і поклала на лінію підборіддя, трохи нижче вуха. Кінчики його пальців ніжно почали спускатися розщелиною на її шкірі. Цікаво, чи його пальці достатньо м’які, щоби він відчув, яка на дотик її плоть, чи ж вони загрубіли настільки, що він не відзначав різницю текстури.
Його пальці обмацували шрам, і її раптом накрило хвилею бажання — ніби він торкався не щоки, а відкритого тіла між ногами; наче знову відчула лагідний дотик його язика; до неї повернувся екстаз гріха та оволодіння. Кров прилила до шкіри, у животі з’явилося відчуття, ніби щось в ній тане в гарячій хвилі, яка захлеснула її тіло. Вона почервоніла від збудження, шкіра під одягом пульсувала та горіла вогнем.
Голова Стівена майже не рухалася, але очима він стежив за своєю рукою, котра спускалася вниз борозною, мовби вигорнутою плугом. Спустившись до її сукні, він на мить зупинився, тримаючи пальці на рані. Потім він прибрав руку та притис зовнішню сторону долоні до м’якої, неушкодженої шкіри на шоці, як робив безліч разів колись давно.
Стівен підвівся та мовчки вийшов з кімнати. До Ізабель долетіли окремі слова з його розмови з Жанною, котра стояла на сходах, а потім його кроки спустилися униз. Вона затулила обличчя руками.
Коли Стівен прийшов на вокзал, уже вечоріло, опускалися сутінки. Він побачив Елліса, який стояв на початку платформи, і підійшов до нього.
— Що з вами сталося? — нервово запитав Елліс. Його голос звучав роздратовано.
— Зустрів друга.
Вони знайшли в поїзді два вільні місця, і Стівен бачив крізь вікно, як платформа повільно зникала позаду.
Елліс запалив цигарку.
— Зараз саме той час, коли у неділю очікуєш почути вечірні дзвони, — сказав він. — Я віддав би усе на світі, щоб не повертатися туди.
Стівен заплющив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пташиний спів», після закриття браузера.