Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Хлопці кинулись пробивати шлях коням, які шалено харапудились від кривавих людських дій, що коїлись поряд з ними, а Петро відстоював воза позаду. Гурт Андрія швидко звільнив шлях, і їздовий вже лупцював коней батогом, щоб вирватися звідси, та коні ставали дибом, тільки сіпали воза то назад, то вперед.

Підлужний, озирнувшись, побачив, що вирвати воза з тієї людської тисняви було вже неможливо. Литовці майже впритул наблизилися до воза, а декілька козаків, серед яких Гусак та Пилипенко, вже ледве вимахували шаблями. Враз пролунав голос Петра:

— Прощайте!..

А вже за мить всі почули Макарів голос:

— Іду за сотником!..

Бійка побіля воза вщухла, і на мить ворогуючі сторони притихли, дивлячись один на одного та витираючи кривавий піт на обличчях.

— За мною! — крикнув Андрій, оволодівши собою.

Козаки побігли за ним, майже не зустрічаючи спротиву, й Андрій бачив, як звідусіль до Дніпра бігли одинокі постаті та невеликі гурти. Поміж ними та вслід їм мчали коні, не втрачаючи надії десь поміж тих, хто рятувався від смерті, знайти своїх господарів і відчути на собі турботливі козацькі руки. Андрій не забував про свого Орлика і, пробігши з версту, почав озиратись та відшукувати поглядом свого вірного скакуна, але було марно. Зупинилися побіля річки, де вже зібралося більше сотні тих, хто вирвався з облоги литовців. Десятники гукали своїх хлопців, і коли хтось знаходився, вони разом ходили, розшукуючи ще своїх десятинців. Андрій почув знайомий голос, що кликав його:

— Підлужний, Андрію! Ми тут, прямуй до нас!

Андрій впізнав Крупеню, а побіля нього декого зі своєї десятки. Він підійшов, обійнявся з кожним, і, не гаючи часу, всі попрямували до води, привести себе до людської подоби. Повернулися назад, а тут уже верховодили вцілілі сотники. Вони знову ділили людей на десятки, а десятники вже перевіряли зброю, готуючись до відсічі переслідувачам.

До Андрія знову пристали Саник Лавріненко, Маркіян Буткевич, Олекса Лялька, Олег Стогній, Антон Кожум’яка та Юрій Лопата з київських реєстровиків. Крупеня Володимир втратив майже всіх своїх, але під його началом з’явились хлопці з-під Речиці та з решток полку Подобайла: Ян Мар’ясич, Прокіп Шуст, Федір Мурай, Яків Гаврилюк, Микита Крихта.

Дехто з козаків вже знайшов свого коня, і вони, немов дітей, кинулись купати їх у річці, вигукуючи хвалу Господу за таку щедроту до них. Багато коней ще снувало поміж людьми, вони час від часу тривожно іржали, і тут Андрій побачив Кидуна, Макарового коня.

— Кидун! Кидун! Іди сюди! — зраділо закричав Андрій, і кінь нашорошив вуха, а потім слухняно пішов у напрямку Андрія.

Андрій підбіг до нього і, погладивши по шиї, підвів до своєї десятки.

— Нам би ще знайти хоч чийогось коня, вони знають своїх! — проказав Андрій.

Тут Лавріненко щось вигукнув і побіг до десятка коней, що тільки-но прибилися до козаків. Андрій впізнав Паву Петра Гусака, що стояла відособлено від інших, опустивши донизу голову зі скуйовдженою гривою. Саник наблизився до неї і, щось примовляючи, почав погладжувати по шиї та, враз діставши якийсь сухарик, простягнув Паві. Та і не поглянула на дарунок, а все ж, упізнавши Андрія, що заспішив до неї, ступила назустріч.

— Пава! Пава! Зараз ми тебе скупаємо та приведемо до ладу! Слухайся, ніхто тебе не образить! — промовив Андрій, і вони з Саником рушили до води, а решта хлопців пішли відшукувати і собі чотириногих друзів.

Далі зволікати було небезпечно і два вцілілих сотники — Галактіон Старостенко та Любомир Вороновський з київських реєстровиків — повели недобитки війська Кричевського вниз за течією Дніпра. По обідній порі зупинилися у зручному, захищеному від нападу місці, побіля дніпрової заводі. Весь час на шляху до них приєднувалося щодалі більше й більше козаків з розсіяного по лісах війська Кричевського.

У затоці Дніпра їх радо вітали повстанці з війська Подобайла, котрі врятувалися від Радзивілла на чайках та плотах, довірившись швидкій течії Дніпра. Та найбільша радість чекала Андрія, коли він зненацька почув голос Яреми:

— Живий, Андрію, побратиме ти мій! Дай роздивлюся на тебе!

Андрій, повернувшись, побачив Віктора, який мав молодецький вигляд, і закляк від здивування.

— Та я це, я! Не глипай так очима! — заторохтів Ярема і вже стискав його в обіймах.

Отямившись від нежданої зустрічі, побратими вирушили допомагати копати шанці для захисту. Робота йшла швидко, і на вечір табір був захищений з боку ймовірного нападу ворога. Спритні козаки почали чим попало ловити рибу в мілкій затоці, Андрій з Яремою і собі полізли понишпорити голими руками понад очеретом. Невдовзі в руках Яреми вже був чималенький лин. Андрію поки що не таланило, риба вислизала з рук, але і йому вдалося вихопити з води карася, втримавши того.

Вийшли на берег повеселілими, за пазухами в кожного билася риба. Гурти Підлужного та Крупені вже доварювали житнє борошно, і хлопці, спритно розчинивши рибу, вкинули її до казана.

— От і щерба буде добряча, поласуємо гарячим! — весело мовив Крупеня, підійшовши до друзів.

Та, признавши Ярему, стиснув його в обіймах, примовляючи:

— Здоров був! Довго жити будеш… Тут уже всяк думали про тебе, а ти явився, немовби вітер!