Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

— Не хочеш? Тоді, якщо дивитимешся, дай п’ятдесят карбованців.

Я не збирався йому нічого давати. Хіба що затопити в пику, щоб роззув очі і нарешті допетрав, із ким розмовляє. Згадав, що моє обличчя знизу закрите светром. Стягнув його на мить і повернувся до світла.

Він зразу впізнав мене і скосив очі на пояс, де мав бути пістолет. Саме там светр красномовно відстовбурчувався, показуючи, що те, чого він шукає, — на місці.

— А, — пробурмотів примирливо і вже без пихи, з якою почав розмову. — Коли хороша людина, то дивися й так.

Втім, результат поєдинку можна було передбачити. Малий рухався швидко, з невеликою амплітудою. По його спині струмками котився піт. Довгий «працював» повільно і ритмічно, видаючи, наче паровоз, що йде вгору, протяжний звук «ух-х-х». Його партнерка постійно скрикувала. Її білі сідниці ковзали по дереву, і я подумав, що в неї там будуть мозолі.

Малий, здається, вже геть знесилів, його рухи ставали дедалі млявішими, торс опускався нижче й нижче. Нарешті він зупинився, витер обличчя долонями і вилаявся. Партнерка відсунулася, презирливо сплюнула і дістала з кишені чорні мереживні трусики.

— Двадцять одна хвилина, — резюмував арбітр і нарешті приділив і мені трохи уваги. — Шукаєш свою дівчину?

Він знав! Я був ладен схопити його за барки і витрусити все, що йому відомо. Але стримався, ствердно кивнув і погрозливо запитав:

— Де вона? — моя рука лягла на пістолет.

Він, схоже, хотів скоріше мене здихатися і похапцем випалив:

— Ні, ми її не чіпали, (німиїїнечіпали). Вона вибігла на вулицю, ніби за нею сто чортів гналося, і якісь чоловіки, здається, місцеві, схопили і потягли її до «Кінолога».

— Куди? — перепитав я.

— Там, у сусідньому під’їзді, в підвалі, клуб собачників — «Кінолог», — пояснив. — Думаю, вони потягли її туди.

Прокляття. Цього мені тільки бракувало.

— Якщо пройти до котельної, он там двері, — він махнув рукою, — там знайдеш віконце в другу частину підвалу, але в нього не протиснеться й дитина.

Я кинувся в темряву. Ще почув, як «арбітр» сказав:

— Гей, красуне, не варто так квапитися, забери одіж. Тепер зі мною. Дамо їм навіть кілька хвилин фори.

— Ні, — заперечила дівчина. — Забери руки. Я буду тільки з довгим.

Я переліз через кілька куп вугілля і опинився перед невеликим загратованим віконцем. Навіть якщо виламати грати, у віконце міг пролізти лише пігмей.

Чоловіків було п’ятеро. Всі з собаками. Три вівчарки, один бульдог та один хорт. Забагато навіть для мого пістолета.

Обличчям до мене стояли товстун середніх років, із кількома підборіддями та чималим черевом, обтягнутим синім тренувальним костюмом, і малий чоловічок, схожий на клумбу. На його голові стирчав їжак волосся, в таких же-чорних їжаках щетини було обличчя і руки. Решту затуляла спина високого власника бульдога.

На стінах висіли плакати із зображенням екзотичних собачих порід.

Господар бульдога ступив убік, і моє серце закалатало швидше. Я побачив її, мою найсексуальнішу дівчину-ельфа. Вона сиділа на стільці зі зв’язаними за спиною руками. Не міг навіть уявити, про що вона зараз думає. Але швидше б загинув, аніж дав цим кретинам заподіяти їй щось.

— Це найчесніший спосіб, — сказав «їжак». — Це вам не Древній Рим. Ми інтелігентні люди, не будемо влаштовувати собачі бої і нівечити собак через дівку. Нехай вона біжить, дамо їй хвилин п’ятнадцять фори. Чий пес кращий, тому вона і дістанеться.

— Ні, — заперечив товстун. — Хорт має стартувати ще на п’ять хвилин пізніше.

— Добре, — згодився володар хорта. — Але давайте роздягнемо її, щоб схоже було на справжнє полювання.

— Ні, — знову заперечив товстий. — Все одно не дуже схоже, та до того ж вона може понівечити ноги. Нащо тобі дівка зі скаліченими ногами?

— Та яка різниця! Ну давайте, давайте ж швидше! Я весь тремчу від нетерплячки! — в коло протиснувся лисий стариган з головою-більярдною кулею і зморщеним закоротким підборіддям, що виказувало відсутність нижніх зубів. Старий був із тих, у кого при зустрічі з молоденькими дівчатками починається зудіння у руках. Нервово хихочучи і стаючи навшпиньки, він обійшов «місячним» кроком навкіл стільця з моєю «Дівчиною-ніякого-сексу», іноді злегка торкаючись до неї. Було дуже схоже на Челентано з «Приборкання непокірного». Тільки Челентано цього разу був пенсійного віку. Мені захотілося вбити цього мерзенного довгожителя. Навіть не вбити, а четвертувати чи колесувати, живцем розрізати на шматки і законсервувати в бутлях. Досі не підозрював, що маю садистські нахили.

— А якщо пес її таки скалічить? — не вгавав «їжак», закохано погладжуючи слиняву тупу морду бульдога.

— Це залежить від господаря, — діловито заперечив худий власник хорта, — якщо пес її скалічить, то господар винний сам. Така вона йому й дістанеться.

— Швидше, швидше! — верещав «більярдна куля». — У мене вже увірвався терпець!

Я не дослухав до кінця діалогу, бо вже мчав до виходу.

На вулиці не горів жоден ліхтар, мабуть, електростанція перестала давати струм. Я притиснувся до стіни поряд із входом у підвал і дістав пістолет.

Як тільки вона з’явилася на порозі, я схопив її за руку і потягнув у темний провулок. Потрібно було бігти. Куди завгодно, тільки далі від цього жахливого підвалу.

Вона скрикнула і висмикнула руку.