Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

і дивився на вивіску з дамською ногою? Щоб мене консьєржка називала «поросятком»? Щоб мене ганяли з крісел і з дивана?! Щоб мені докоряли, що я розводжу в будинку бліх?! Я ж їх не фабрикую – вони самі плодяться…

О, які там мерзенні собаки! Бульдоги з розчепіреними лапами, вивернутою мордою і закушеними язиками; смугасті доги, схожі на м'ясників; мопси, схожі на жаб, зашитих у собачу шкуру; болоночки – волохаті комахи з відвислими вухами і мокрими очима… Фу! Гав-гав! Фу! Чому це собаки такі різні, а коти всі на один фасон? І знаєте – це, між іншим, Зіна сказала, – вони всі схожі один на одного: господарі на своїх собак і собаки на своїх господарів. А Міккі і Зіна? Що ж, і ми схожі, тільки бантики у нас різні: у неї зелений, а в мене жовтий.

Ох, як з дверей дме! Пальто на дивані, а вкритися не вмію. Ні, що не кажи – руки іноді річ корисна.

Вантажівка забрала речі. У їдальні – папери і сміття. Навіщо люди переїздять з місця на місце? Справи, уроки, квартира… «Собаче життя!» – каже Зінин тато. Е ні, собаче краще, це дозвольте мені знати.

Мене залишають. Подружуся з дворовим собакою, нічого не вдієш. Зіна каже, щоб я не плакав, обіцяє раз на тиждень приїжджати, якщо я буду добре поводитись. Буду! Дуже я її люблю: я її сьогодні лизнув в око, а вона мене в ніс. Чудова дівчинка!

Садівникові наказали мене годувати. Хай спробує не годувати – я у нього всі пляшки перетовчу! Та й м'ясник мене любить: щоразу, коли приїжджає, щось дасть. Котенята виросли, швидко це у них робиться… Зовсім мене забули і гасають у парку як оглашенні (що це таке «оглашенні»?). Доведеться і з ними подружитися…

Але найприкріше – кінчається мій останній олівцевий огризок. А з письмового столу все прибрали. Ех, чому я не здогадався взяти про запас! Прощавай, мій щоденник… Я вже Зіну так благав, так благав – за плаття смикав, перед письмовим столом служив, але вона не розуміє і все мені шоколадки в рота суне. От лихо! Без рук важко, а без язика – як без лап!..

Мій золотий-срібний-діамантовий зошит. Суну тебе під шафу, лежи там до майбутньої весни… Ай-яй! Гав! Зіна помітила, що я пишу… Йде до мене! Відбир-р-р…

Я один

У будинку нікого немає. У всі щілини дме собачий вітер (чому собачий?). Взагалі, вітер дурень: дме в голому парку, а там і зірвати нічого. На дворі ще так-сяк з ним справляюся: стану спиною до вітру, голову вниз, ноги розставлю – і «наплювати», як каже садівник. А в кімнаті нікуди від цього бандита не сховаєшся. Вривається з-під дверей, крізь віконні шпарини, крізь камінну дірку, і так пищить, і так скиглить, і так підвиває, наче його мама була собакою. Ні морди, ні глотки, ні живота, ні заду в нього немає. Чим він дме – втямити не можу.

Забираюся під диванну подушку, заплющую очі і намагаюсь не слухати.

Віддав би повну чашку з вівсянкою (страшенна гидота!), якби мені хтось пояснив, навіщо осінь, навіщо зима? У алеї таке непрохідне багно, яке я бачив тільки під носорогом у зоологічному саду. Мокро. Голі гілки ляскають одна об одну і чхають. Ворона, облізле чуперадло, дражниться: кра! – чому тебе не взяли до міста?

Тому що сам не захотів! А зараз шкода, але тримаюся по-молодецькому. Вчора тільки поплакав біля каміна, дуже вже гидко в темряві і вогкості. Свічку знайшов, а запалити не вмію. У-у-у!

* * *

Шкребуться миші. Хоча фоксам це не годиться, але я дуже люблю мишей. Чим вони завинили, що вони такі маленькі і завжди хочуть їсти?

Вчора одне мишеня вилізло й почало качати по підлозі торішній горіх. Адже я теж люблю качати все кругле. Дуже хотів погратися з ним, але стримався: лежи, дурню, спокійно! Ти ж великий, як слон, – налякаєш малого, і він більше не прийде. Хіба я не розумний?

Сьогодні друге так осміліло, що вилізло на диван і понюхало мою лапу. Я прикусив язик і здригнувся. Гав! Як я його люблю!

От тільки як їх відрізняти одне від одного?…

Якщо кішка посміє їх зачепити, я її зажену на найвищу ялинку і цілий день стерегтиму… Гав! Погань! Ненавиджу!..

Чому ялинки всю зиму зелені? Думаю, тому, що у них голочки. Вітрові листя обірвати легко, а голочки – спробуй! Вони тоненькі – вітер крізь них і проходить, мов крізь решето…

* * *

До садівника не ходжу. Він сердиться: чому в мене лапи завжди брудні? У сабо мені ходити, чи що?

Ox, ox… Одна тільки радість – розшукав у шафі забуту сигарну коробку з олівцями, поцупив у буфетній прибутково-видаткову книжку, і ось знову веду свого щоденника.

Якби я був людиною, неодмінно видавав би журнал для собак!

Як я схуд, якби ви знали. Зінина тітка була б дуже задоволена, якби була тепер схожа на мене. Адже вона все схуднути хоче. А сама цілий день все запихається та затягується.

Клятий садівник і консьєрж змовилися – з'їдають усі харчі самі, а мені готують тільки цю страхітливу вівсянку. Дворовому псові дають великі кістки і суп з черствим хлібом. Він зі мною ділиться, але де ж мені розгризти таку кістку, коли вона твердіша за праску? А суп… Таким супом у бістро тарілки миють!

Навіть молока шкодують, жаднюги! Адже молоко дає корова, а не вони. Я б її й сам подоїв: ми з нею дружні, і вона мені завжди в очі дихає, коли я прибігаю в сарай. Але як я її доїтиму моїми нещасними лапами?…

Придумав штуку. Соромно дуже, але що ж робити – їсти треба. Коли дощ стихне, бігаю іноді в сусіднє містечко до знайомого бістровника. У нього вечорами під грамофон танці. Танцюють фокстрот. Мабуть, собачий танець.

Я на задні лапки стану, живіт підтягну, кручуся і головою киваю.

Всі пари і танцювати кинуть… Кружком зберуться і регочуть так, що грамофона не чутно.

І таку вже порцію м'яса мені замовлять, що я ледве додому добираюся. Та ще телячу кісточку в зубах принесу на сніданок.

Ось як ради голоду принижуватися доводиться!

Шкода тільки, що немає іншого маленького собачки. Ми б з ним танцювали удвох і завжди були ситі.

* * *

Треба записати всі свої прикрощі, а то потім забуду.

Півень ні з сього ні з