Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

— Ні, тепер — каже, — пане, я тебе побив, а ти мене, зробимо мир.

І зробили мир між собою.

— Ну, тепер маєш одного сина, пришли до мене на службу, я йому заплачу великі гроші, а як не пришлеш, то тепер роздеру на пір’я, що з тебе і звання не стане.

Ну, той підписався:

— Пошлю, — каже.

Ну, тепер дає йому змій шовкового клубка і каже:

— Куди буде той клубок котитися, туди твій син хай іде.

Прийшов стрілець додому, сів коло стола та й журиться. А його жона каже:

— Чого, старий, зажурився?

– Єдиного сина, — каже, — дождалися, та й того треба лихій силі посилати на службу.

Тоді дав йому клубочка та й каже:

— На, сину, куди буде клубочок котитися, туди й ти іди за ним і не дивися ні на людей, ні на ворони, ні на сороки, тільки дивися на цей клубочок, куди він котиться.

Прилетів змій додому та й каже жоні своїй і дітям, а в нього було три дочки:

— Ну, — каже, — побилися ми з стрільцем. Приїде до нас на службу парубок. Як тільки чогось не зробить, так я його зараз вб’ю і обід з нього зроблю.

То батько розумний, мати розумна, а менша дочка і ще розумніша була, — знала, на чім світ стоїть. Не вспів сказати батько, а вона вже й знає, що йде той хлопець. Пішли вони всі троє купатися в море, та на віддалі одна від одної…

А той парубок задивився на ворони і на сороки і клубочка загубив і став на багні, на такому болоті, що й не чув зроду, і плаче. А менша дочка серце мала дуже добре, вже й прилетіла і каже:

— Нащо ти задивився і спустив клубочка — свою дорогу? Тепер сідай на мене.

А вона крила має. Сідає той на неї, як на коня. Вона свиснула раз, в другий раз, клубочок йому звився знову у руки.

— Знай, — каже, — Петрусю, бережи свого клубочка, бо я знаю, куди ти йдеш, бо йдеш ти до мого отця.

Тоді покинула вона його і полетіла до моря. А він йде дорогою, знову дорога стала йому вимощена, вона йому так зробила. Іде він понад морем, купаються вони. Він підкрався і в тої меншої одяг забрав. Тї дві старші сестри з тої сміються, а вона плаче.

— Ей, — каже, — як у Бога віруєш, віддай мені той одяг, я тобі у великій пригоді стану, бо я знаю, що ти ідеш до мого отця на службу. Як прийдеш до отця, то зайди потім до моєї хати, я тобі щось пораджу.

Петрусь віддав їй одежу. Приходить до палацу зміїного, а змій живе, як і всі люди. Заходить він у палац.

— Ну, — каже змій, — здрастуй, що ти прийшов?

— Прийшов, — каже, — прошу пана, до пана.

– Іди ж ти, — каже, — на кухню і проживай.

От він повечеряв і заходить до неї, до тої панянки.

— Знаєш, — каже вона, — щоб тобі батько не загадав зробити, то прийдеш до мене у пізнім часу, щоб батько не знав, то я тобі буду помагати.

Приходить він на другий день до змія, той йому і каже:

– Іди ти на цілий день спати, а на ніч на роботу ставатимеш, я тобі буду загадувати.

Пішов той. Вечором змій каже йому:

— Знаєш ти що? Ти прийшов до мене на службу, я тобі буду загадувати роботу. Іди ж ти мені — бач отой ліс? — щоб ти його викорчував за ніч і дрова у костри склав, купця знайшов, спродав і гроші мені приніс. А скоро ти не зробиш, то мій меч, а твоя голова з плеч. Ну, що ж, малий, зробиш?

— Зроблю, — каже.

— Я тобі заплачу триста талярів.

Тоді йде він до неї, до тої панянки.

— А що, — питає, — казав батько?

— Казав, — каже, — щоб я ліс вирубав, у костри щоб склав, продав і гроші йому віддав. А де ж мені за ніч оце встигнути?

— Не журися, — каже, — Петрусю, лягай спати, я постараюся тобі все зробити.

Вона його покохала та й — жаліє. Він ліг спати. Вона вилітає у глуху ніч в ліс. Свиснула раз, удруге, в третій раз свиснула. Тоді дияволи налетіли, та стільки їх, що й ліс укрили.

— Ти чого, панно, нас потребуєш?

— Потребую, — каже, — постарайтесь, щоб ліс вирубати за ніч, дрова у костри скласти, купця знайти, продати і гроші мені принести.

— Добре, панно, — кажуть, — постараємося.

— Змилуйтеся, — каже, — старайтесь, як можна, я вам буду вдячна.

Ті зрубали, продали і гроші принесли до світа. Сплянтували (розрівняли) ліс, плянту зробили, що й кореня не видно. Тоді будить вона його рано і каже:

— Нà гроші батькові моєму, і як буде питатися, хто зробив, хто помагав, кажи: хто зробив? Я, а помагали батько, мати, брати, сестри.

Пішов. Питає змій:

— Хто помагав?

— Батько, мати, родичі.

— Брешеш, — каже.

— Ні, — каже, — ти сам, пане, брешеш, бо ти мені загадав — я мусів старатися.

— Як? — каже. — Його років двадцять треба рубати, а ти то зрубав за ніч?

— А нащо, — каже, — пан загадав мені? Я мусів старатися.

Той йому одказує:

— Ну, — каже, — коли ти так постарався, щоб ти мені ту ніч зорав теє поле, щоб пшеницю засіяв, щоб пшениця за ніч уродила, щоб ти її зжав, склав у копи, знайшов купця, продав і гроші мені приніс і щоб сказав, скільки кіп маєш, щоб змолов і щоб сказав, скільки дає копа, щоб приніс мені на пробу пшениці.

Тоді приходить Петрусь знову до тієї панянки.

— А що, — каже, — казав батько?

Він розказав їй всю змієву диспозицію.

— Не журися, — каже, — Петрусю, лягай спати, я тобі постараюся помогти.

Тоді пішов він і ліг спати, а вона пізно вночі вилітає, знову й знову требує дияволів. Налетіло їх стільки, що не можна!

— Чого, — кажуть, — панно, нас потребуєш?

— Потребую, — каже, — постарайтесь за ніч зорати поле, засіяти пшеницю, щоб вона за ніч уродила, щоб ви її зжали, склали у копи, знайшли купця, продали і принесли мені гроші, ще щоб ви мені сказали, скільки кіп буде, щоб тії копи поколотили і сказали, скільки копа дає і щоб принесли мені на пробу пшениці. Про мене хоч готової нарвіть і плац усадіть.

— Добре, — кажуть, панно, постараємося для тебе.

Зробили все, як їм казала панянка.

Вона його будить:

— Ну, вставай, — каже, — неси батькові — потіш його. Не проговорися,