Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

— Де ж той перстень, скажи мені, а то я тобі голову здійму.

Вона йому сказала, він того персня взяв і пішов собі. На другий день мусить же вона виходити на вагу. Не хоче, але йде. Народ плаче. Викликає король:

— Хто дочку переважить, той зятем буде.

Ні один не міг визватися. Визивається хлопець.

— Можеш ти з моєю дочкою на вагу ставати?

— Можу.

— Як переважиш, — каже, — мою дочку, даю тобі всю мою землю.

Стає він на вагу — і пішла дочка угору, а він униз.

— Зятю мій милий, — каже король, — одпускаю тобі дочку мою і всю землю мою!

На другий день повінчалися, побралися, король своє королівство віддав, а жінка йому і каже:

— Усюди йди, тільки не ходи до тих дверей, що личком зв’язані.

Пробув він рік, не заглядав у тії дверці, уже дав йому Бог і сина. На другий рік не втримався він і таки заглянув у тії двері — аж там змій на гаку за язик повішаний. Він подумав, що, певно, який його швагер — треба відчепити його. Як відчепив, а змій — до його жінки!

— Друже ти мій милий, нащо тобі було його відв’язувати? Тепер я не твоя, а ти не мій!

— Бог знає! — каже. — Є у мене швагри — стануть нам у помочі. Живи з ним, жоно моя, і запитай його, де його душа.

Вертається вона до нього назад.

— Ти ж, — каже, — милий, був перш мені і тепер будеш моїм мужем, тільки скажи, де твоя душа?

— Глупая ти, жінко! Онде череда ходить, там бугай — золоті роги, там душа моя.

Вона сказала зарізати того бугая і шукати душі. Шукали, шукали і не найшли. Виходить вона до свого рідного мужа і плаче.

— Не плач, — каже, — питай його, де його душа?

Вона знову питає — він сказав на барана з золотими рогами. Звеліла вона зарізати того барана, шукали-шукали, нема душі! Вийшла вона до мужа і плаче.

— Чого та плачеш?

— Душі, — каже, — нема.

— Не плач, краще іди та попроси його, то він тобі скаже, де вона.

Пішла вона, почала просити дуже добре змія, але він думав, що душі його ніхто не найде, і каже:

— Глупа ти, жінко! Хто мою душу найде?

— Але скажи, муже мій. Скільки з тобою я жила і живу, а ти мені правди не кажеш?

— Моя душа далеко, у морі глибоко, там є стовп залізний на дванадцять сажнів, під стовпом дірка, в дірці яйце — там моя душа.

Вона вийшла до свого рідного мужа і розказала, де його душа.

— Муже ти мій милий! Як ти дістанеш? Дванадцять сажень залізний стовп, під стовпом дірка, в дірці яйце, а в яйці його душа.

— Не журися, жоно моя милая! Дістану!

Пішов він понад морем і ходив рік — не найде.

Сів він над морем та й плаче. Але збігло йому у голову, що швагри стануть йому у пригоді. Викресав огню, присмалив пір’я — прилітають усі три. Він шапку-невидимку скинув:

— Ей, швагри мої, станьте мені у помочі!

— Нащо ти, швагре милий, жінки не послухав? Нащо ти його спустив з гаку?

— Я думав, що може з вас який.

— Чого ти хочеш?

Він — каже:

— Два роки прошу, щоб жона питала, де його душа, — каже його душа у морі, там, — каже, — є стовп залізний, під стовпом дірка, а в дірці яйце — там душа. Так я оце цілий рік ходжу і ніяк не знайду. Може, ви знаєте де?

— Ні! — кажуть, — не знаємо!

А той, що дванадцять голів має, каже:

— Я знаю, ходімо ми над море, там будемо шукати!

Прийшли всі три, а він четвертий. Як дмухнув старший — розлилася вода, не видно стовпа, дмухнув другий — ще не видно, як дмухне той, що з дванадцятьма головами, — розмилася вода і видно стовп. Як ухватили його так і витурнули звідти. Стали дивитися, найшли дірку і в дірці яйце. І кажуть йому:

— Бери ти ото яйце з собою і йди просто до змія, і як буде він тебе питати: чи будеш битися, чи будеш миритися, то ти кажи: будемо битися! Як станете битися, то кинь яйце, щоб розбилося, то він і пропаде.

Приходить він до змія. Той схопився до нього:

— Будемо битися чи миритися?

— Ну, — каже, — будемо битися!

Як стали битися — той забув, що яйце в нього є — змій убив його по коліна в землю, а він змія — по кісточки. Бачить він, що з сили вже вибився, згадав про те яйце, як кине те яйце об землю — яйце розбилося, змій пропав, а він остався на королівстві.

Про стрільця

Був собі один стрілець і мав одного сина із роду. Більше йому не було як сім років. І пішов він у ліс стріляти, і жодної птиці не стрілив, аж одного зачепив такого, що й не бачив ніколи. А то був перший змій. Він стріпнувся та й сів на дереві і говорить до стрільця:

— Ну що, — говорить, — стріляй!

А той злякався. Змій — каже:

— Стріляй! Коли ти перший раз наважився стріляти, стріляй і у другий.

Коли той вистрілив, змій і розсміявся. От той налякався так, що не пам’ятає нічого. От змій знову став птахом, та й знову каже:

— Стріляв ти двічі, стріляй утретє, так будемо тепер споритися.

Коли той у третій раз вистрілив, той аж упав, увесь ліс завернуло, — знову стрепенувся і став змієм, паном став у чоловічому стані. Стрілець став і руки опустив.

— Ну, — говорить змій, — що буде з нами, стрілець? Чи будемо битися, чи миритися?

— Будемо миритися.

— Ні, — говорить змій, — будемо битися, бо ж ти мене перший чіпав.

— Та то я з дурної голови, прошу пана, — каже.

— Сідай, — каже змій, — на мене.

Той боїться.

— Сідай, — каже.

Мусів сідати. Тоді виніс його на дерево, а потім так, як сидів, та й пустив його… Той як упав, то й кості розсипалися стрільцю. Тоді знову у другий раз сідає, той пускає його удруге знову. Тоді кості його узяв зібрав і знову зробив чоловіком.

— Ну, стрілець, — каже, — що буде: чи будемо битися, чи миритися?

— Будемо миритися.

— Е, ні, — каже, — ти мене не на добро зачепив, щоб миритися. Сідай у третій раз.

Тоді пускає його знову на землю. Стрілець летить. Убився зовсім на смерть. Тоді знову у третій раз оживив його.

— Ну,