Ю. Несбе - Леопард

бачив. Навіть нещодавно. І раптом у роті в Харрі щось вибухнуло, він здригнувся. Він спав.

Розділ 70. Мертва зона

Харрі йшов лікарняним коридором у супроводі одягненого у цивільне охоронця. Лікарка випереджала їх на два кроки. Розповідала про стан пацієнта, готувала до того, що постане перед його очима.

Вони підійшли до дверей, і охоронець розчинив їх. За дверима було ще кілька метрів коридору. Ліворуч — троє дверей. Перед одними стояв ще один охоронець, вже у формі.

— Він спить? — спитала лікарка, поки охоронець обшукував Харрі. Офіцер кивнув, виклав вміст кишень Харрі на стіл, відімкнув двері й відступив убік.

Лікарка дала знак Харрі зачекати, увійшла до палати разом з охоронцем. І враз вийшла.

— Щонайбільше п’ятнадцять хвилин, — мовила вона. — Він уже краще почувається, але ще слабкий.

Харрі кивнув. Зітхнув і увійшов. Зупинившись за дверима, почув, як їх за ним зачиняють. Штори опущені, у кімнаті поночі, лише світиться нічник над ліжком. Світло падало на чоловіка, що напівсидів у ліжку, нахиливши голову. Довге волосся спадало йому на плечі.

— Підійди ближче, Харрі. — Голос змінився, був тепер схожий на жалісливе скрипіння дверей, які погано змастили. Але Харрі упізнав його, кров у жилах похолола.

Він підійшов ближче, сів поруч на стілець. Чоловік підвів голову. У Харрі перехопило подих.

Обличчя Сніговика ніби залляли рідким воском. Воно застигло й обернулося на затісну маску: шкіра на чолі й підборідді натяглася, тому замість рота — крихітний беззубий отвір поміж закостенілими тканинами. Сміх був беззвучний — два коротких струси повітря.

— А що, не пізнаєш мене, Харрі?

— Очі впізнаю, — мовив Харрі. — Цього досить. Це ти.

— Чи є якісь новини про… — Крихітний, збрижений у куряче гузно ротик спробував удати посмішку. — …нашу Ракель?

Харрі готувався до цього, налаштовувався, ніби боксер на біль. Але почувши її ім’я, він мимохіть стиснув кулаки.

— Ти погодився поговорити про одного чоловіка. Який, на нашу думку, подібний до тебе.

— До мене? Сподіваюся, він привабливіший. — Повітря знову струснулося. — Дивина, але раніше мене ніколи не обходила моя зовнішність, Харрі. Я гадав, що найжахливіше у цій хворобі — біль. Але знаєш, що насправді найстрашніше? Споглядати себе в люстерко й бачити, як проявляється монстр. Мені тут досі дозволено ходити у нужник самому, але я намагаюся уникати дзеркал. Адже я був красень, ти ж знаєш.

— Ти прочитав те, що я тобі надіслав?

— Довелось читати потай. Сердобольна лікарка вважає, що мені шкодить перевтома. Інфекції. Запалення. Лихоманка. Вона щиро переймається моїм здоров’ям, Харрі. Дивно, справді дивно, враховуючи те, що я накоїв, хіба ні? Особисто я більше цікавлюся смертю. Саме через це я заздрю отим… але ж ти став цьому на заваді, Харрі!

— Смерть була б надто милосердним покаранням.

У хворобливому погляді чоловіка, що сидів у ліжку, немов щось спалахнуло, видавалось, ніби його очі-щілини зблиснули холодним світлом.

— У мене принаймні зараз є прізвисько й своє місце у відповідних книжках. Люди читатимуть про Сніговика. І хтось навіть прагнутиме стати моїм послідовником і втілити мої задуми у життя. А що отримав ти, Харрі? Нічого. Навпаки. Ти втратив навіть ту дещицю, що мав.

— Маєш рацію, — згодився Харрі. — Ти переміг.

— Тобі бракує середнього пальця?

— Та… мені бракує його саме цієї миті. — Харрі підвів голову і зустрів його погляд. Витримав.

Схожий на куряче гузно ротик розтулився. Смішок пролунав, немов вихлоп пістолета з глушником.

— Принаймні ти не втратив почуття гумору, Харрі. Ти ж знаєш, я попрошу щось натомість?

— No care, no pay[112], як кажуть моряки. Утім, кажи.

Чоловік через силу обернувся до тумбочки, взяв склянку, що стояла там, і притулив до рота. Харрі дивився на руку, яка тримала склянку. Вона скидалася на білу пташину лапу. Напившись, співрозмовник обережно поставив склянку на місце і заговорив. Зараз жалібний голос лунав ще слабкіше, ніби з приймача, у якому сідають батарейки.

— Гадаю, у приписах щодо мого утримання в лікарні сказано, що я маю винятковий потяг до самогубства, принаймні з мене очей не зводять. Навіть тебе обшукали, перш ніж впустити, адже так? Бояться, що ти даси мені ножа абощо. Але я не хочу додивлятися розпад до кінця, Харрі. Гадаю, з мене досить. Чи ти не згоден?

— Ні, — відповів Харрі. — Я іншої думки. Поговорімо про щось інше.

— Ти хоча би міг збрехати й сказати «так».

— А ти б волів почути брехню?

Той відмахнувся:

— Я хочу… побачитися з Ракель.

Харрі здивовано звів брову.

— Навіщо?

— Просто… хочу їй дещо сказати.

— Що?

— Це має лишитися між нами.

Харрі рішуче підвівся.

— Нікóли.

— Стривай. Сядь.

Харрі сів.

Чоловік дивився униз, возькаючи пальцями по ковдрі.

— Зрозумій мене правильно, щодо інших я не розкаююсь. Ті просто були шльондри. Але Ракель — вона… інакша. Лише це я й хотів сказати.

Харрі недовірливо дивився на нього.

— То яка твоя думка? — спитав Сніговик. — Скажи «так». Хоч збреши, якщо треба.

— Так, — збрехав Харрі.

— Ти кепський брехун, Харрі. Я хочу поговорити з нею перш, ніж допоможу тобі.

— Про таке не може бути й мови.

— Чому я взагалі маю тобі вірити?

— Бо не маєш вибору. Тому, що злодієві доводиться покладатися на злодія, коли припече.

— Невже?

Харрі ледь помітно посміхнувся:

— Коли я купував опіум у Гонконзі, свого часу ми користувалися туалетом для інвалідів у готелі «Ландмарк» на Де Ву-роуд. Спочатку заходив я, клав дитячу пляшечку з соскою, де лежали гроші, під кришку бачка правого унітаза. Виходив, дивився на дешевий годинник підробленого бренда, повертався, а там, як і перше, лежала моя пляшечка. Завжди з точною кількістю опіуму. Сліпа довіра.

— Ти сказав «свого часу».

Харрі знизав плечима:

— Якось пляшечка зникла. Чи то дилер мене надурив, чи то нас хтось вистежив і поцупив гроші чи товар. Ніхто нічого не гарантує.

Сніговик довго дивився на Харрі.

Харрі в супроводі лікаря повертався коридором назад. Попереду крокував охоронець.

— Швидко упорались, — мовила лікарка.

— Він був небагатослівний, — відповів Харрі.

Харрі пройшов через хол, вийшов на стоянку, відчинив дверцята авто, зауважив, що рука, якою він повертає ключа у замку запалення, тремтить. Відхилившись на сидіння, відчув, що спина сорочки просякла потом.

Небагатослівний…

— Припустімо, що він такий, як я, Харрі. Таке припущення життєво необхідне, щоб я мав змогу тобі допомогти. Найперше — мотив. Ненависть. Розжарена, кипуча ненависть. Це саме той наркотик, який допомагає вижити; магма, яка розжарює його зсередини. І подібно до магми, ненависть — передумова життя, щоб усе не обернулось на кригу. Але разом з тим ця