Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

у грайливій квітчастій блузці, з хлопчачою стрижкою, що надає милому личку нахабно-пустотливого виразу.

— Розписуються для того, щоб прописати або прописатися, — відповідаю я, намагаючись пародіювати її сміхотливий шепіт. — А одружуються для взаємного пред’являння сексуальних претензій!

— А ти, виявляється, розумніший, ніж я думала! — шепоче Віра і озирається на залишені прочиненими двері в мій міні-кабінет.

«Що це я зморозив? — замислююсь я, і, прокрутивши у швидкому темпі свої останні фрази, заспокоююся. — Багатозначно, але дотепно».

— А чому це ти вирішила, що я... — Мені важко підібрати потрібне слово, воно не має бути образливим, адже про себе кажу. — З якого дива ти вирішила, що я дурень?

— Та ж тебе сюди таким привели!

— Ну, значить, я тут порозумнішав! Твій вплив!

— Шкода, що мені путівки не подарували, — зітхає вона.

Її легкий підлітковий голос, прийшовши на зміну шепоту, говорить про те, що наш діалог з нею підійшов до завершення.

— Ти ж розумієш, халяви на всіх не вистачає, — заспокоюю її я, теж перейшовши на нормальний тон. — Я б тебе з собою взяв...

— Там, до речі, вистачить на ще одну путівку! — Віра вказує пальчиком на рожевий конверт у моїх руках.

У двері хтось стукає. Дуже вчасно. Тепер мені не доведеться «вирулювати» з глухого кутка, у який мене грайливо загнала Віра своїми останніми словами.

Заходить черговий потенційний член Асоціації підприємців.

— Вам кави чи чаю? — Віра невинним поглядом дивиться на відвідувача.

— Кави, — відповідає той.

— Мені теж, — додаю я і встигаю помітити на її личку нахабну посмішку.

А зараз, у готельному ресторані під час сніданку, набравши собі дві тарілки салатів, оливок, курятини та баранячих сосисок «Мергез», я нудьгую. За сусіднім столиком солодка парочка з Москви, не соромлячись нікого, згадує минулу бурхливу ніч. У мене також номер на двох та й ліжко величезне. Може, й треба було б узяти з собою Віру? Хоч, може, вона так собі патякала, дуріла?

Я зітхаю, п’ю апельсиновий «фреш», поглядаю на сусідів по цьому курортному комплексі. Усі кайфують на повну котушку, а я тільки наполовину: море, сонце і халява.

188

Київ. Січень 2005 року.

Від учора ходжу під враженням. Ніби я доторкнувся до вічності чи до вищого розуму. Спочатку не міг дотелефонуватися до свого лікаря-спеціаліста з дуже рідкісним прізвищем — Кнутиш. Але близько шостої він увімкнув свою мобілку і дуже радісно відреагував на мою доповідь. «Матеріал готовий? Чудово! — бадьоро промовив він. — Підвозьте в лікарню за годинку!»

Я приїхав туди трішки раніше і хвилин п’ятнадцять тупцяв біля вкритого снігом порогу. Він під’їхав на BMW синього кольору. Не поспішаючи виліз з машини, дістаючи з кишені довгої дублянки ключі.

Увімкнув світло у коридорі, потім відкрив важкі залізні двері з написом «Лабораторія». Далі все відбувалося, як в американських фільмах. Ми зупинилися перед лабораторним столиком. Я передав йому пакетик із трьома, як він висловився по-медичному, «еякуляціями». Він акуратно перелив усе в пробірки, побовтав перед очима, подивився на просвіт. Приклеїв до кожної етикетку з номером. Закрив гумовими корками. Потім відкрутив кришку великого хромованого бідона, і звідти вгору відразу піднявся холодний туман, ніби бідон видихнув на морозі. Лікар відігнав туман рукою вбік і прицільно опустив пробірки в дірки спеціальної підставки всередині бідона. Я встиг помітити, що поруч уже стирчали корочки інших пробірок з етикетками. «Генофонд України!» — подумки всміхнувся я.

— Не турбуйтеся, Сергію Павловичу, — закриваючи кришку бідона промовив спеціаліст. — За місяць ми вашу сперму відрафінуємо до найвищої проби! За моєю методикою! I відразу зможете запускати її в діло!

— А платити коли? — поцікавився я фінансовим боком справи.

— Ви будете частинами чи все разом?

— Все разом!

Відповідь сподобалася спеціалістові. Він швидко поглянув на настінний календар.

— Давайте десь числа п’ятнадцятого, після свят!

189

Карпати. Лютий 2016 року.

Людині, яка не бачить навколишнього світу, можна розповідати про цей світ усе що завгодно. Можна підвести сліпого до вікна і сказати йому, що з вікна стримить Ейфелева вежа чи піраміда Хеопса. Можна глухому поставити компакт Руслани і сказати, що він слухає дев’яту симфонію Густава Малера. Яка різниця? Це вже справи сліпого, глухого або того, хто не бачить цей світ — вірити словам, які замінюють реальність, чи не вірити.

— Все йде чудово, — повідомляє мені під час сніданку Львович.

У нього під очима мішки, та й колір обличчя зовсім нездоровий. Не спав або перепив. Але «все йде чудово»!

— Конкретніше, — прошу його я, дивлячись на варене яйце, що стоїть у келиху-підставці, й цілячись алюмінієвою чайною ложкою по його верхівці.

— Рейтинг росте, — каже він, поспіхом сьорбаючи чай з великої фаянсової кружки. — Ми цілу ніч зі Свєтловим ваше досьє читали. Знайшли дещо корисне для передвиборної кампанії. Так! І головне! Розшукали вашу Нілу. Вона в Будапешті. До неї вже виїхала людина. Сьогодні увечері з нею зустрінеться. Відразу доповім!

— А мені можна почитати моє досьє? — цікавлюсь я, єхидно посміхаючись.

— Вам не можна, — досить спокійно відповідає Львович. — У нас немає закону, згідно з яким громадяни мають право ознайомлюватися з власними досьє, заведеними на них спецслужбами.

— Доведеться прийняти такий закон, — не поспішаючи, промовляю я.

— Не варто, — впевнено заперечує мені Львович.

Дивиться на мене впритул, водночас поправляючи свою краватку, яка з’їхала набік.

Я бачу, що сорочка на ньому далеко не першої свіжості, та й на внутрішній частині комірця проглядає темна смужка немитої шиї.

— Не варто навіть думати про це, — повторює він тим самим впевненим у своїй правоті голосом. — Це може створити непередбачувану корупцію в роботі спецслужб. Вам потрібно прийняти душ...

— Тобі також, — відповідаю я. — А що, тут немає ванни?

— Тут немає гарячої води. Вийшов з ладу дизель генератора.

— Я можу й під холодною митися.

Львович залишає кімнату напруженішим і втомленішим, ніж коли зайшов. Важко сказати, що його засмутило. Мені, взагалі-то, начхати. Я думаю про Нілу і намагаюся собі уявити, яким чином вона опинилася у Будапешті. Це ж не Нью-Йорк чи Париж!

190

Київ. Липень 1992 року.

Поки я насолоджувався Червоним морем у Єгипті, вдома, у Києві, нагрівся Дніпро і його, наче мухи, обсіли засмагаючі кияни