Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

Новорічний Київ спав. Я, власне, й не знав, котра година. Не знав, поки не знайшов у кишені піджака знятий з руки годинник. Половина одинадцятої! І нікого навкруги. Дорогою іноді проїздять таксі та патрульні машини міліції. «Який день тижня?» — запитую я в себе. «Перше січня!» — відповідає моя голова, зовсім не бажаючи перевтомлюватися.

186

Карпати. Січень 2016 року.

Два тижні перебування у карпатському засланні сприятливо позначилися на моєму здоров’ї. У моменти тиші, вже давно не звертаючи уваги на підвішену до стелі відеокамеру, я віджимався від підлоги разів десять поспіль. Звичайно, якби на мені не було важкого бронежилета, то й пишатися не було б чим. І ці вправи швидше можна було б віднести до важкої атлетики, ніж до фізичної зарядки. І свої біцепси я відчував з тваринною радістю. Навіть просто напружуючи м’язи лівої чи правої руки і доторкаючись до них, я відчував бадьорість. Виникало відчуття, ніби я дійсно проводжу час на тренуваннях, у спортивному таборі, звідки у визначений час вийду в халаті на ринг під світло прожекторів. Вийду — і одним ударом лівої зіб’ю з ніг супротивника.

Мені дуже подобалася ця ілюзія. Тим більше, що зв’язок ілюзії з реальністю був очевидним. Мабуть, мене вабила чисто спортивна паралель сьогоднішніх і майбутніх подій. Львович, Свєтлов та інші — мої тренери і психологи. Вони готують мене, вони готують світ до мене. Я тренуюся, накачую м’язи та відточую майстерність.

— Ви б обережніше. — В кімнату, знову не стукаючи, зазирнув Свєтлов, коли я вже закінчував десяте віджимання. — Серце ж...

Я підвівся на ноги, всівся спиною до ліжка за робочий стіл, який мені вчора принесли в кімнату.

— Доповідай! — бадьоріше ніж звичайно закомандував я.

Генерал почухав чоло.

— Нескромне запитання, — промовив він неголосно. — Сергію Павловичу, ви коли-небудь займались еротикою?

— Чим? — Мої очі від несподіванки зробилися круглими, і в мене з’явилося бажання їх примружити.

— У Будинку художника сьогодні відкривається ваша виставка еротичної фотографії. Спонсор виставки — Казимир...

Я розвів руками. Мені забракло слів.

— Я піду, перевірю в Інтернеті. На афішці була адреса веб-сайту. Зараз повернуся.

Поки Свєтлова не було, я думав про жінок. І про те, що немає нічого менш еротичного чи сексуального, ніж політика. I раптом я відчув себе цілком самотнім. Навколо мене самі чоловіки, я їм тюремні харчі, приготовані тюремним кухарем-чоловіком для в’язнів-чоловіків.

Дивно, як це я ще не звихнувся?! А може, я вже давно звихнувся? Коли погодився стати політиком? Адже саме відтоді моє життя стало стерильним і холодним, як хірургічний інструмент. I сам я став хірургічним інструментом, який нічого не відчуває, ні від чого не отримує ні задоволення, ні радості. Лише віскі й холод роблять моє біле, кольору лікарняних простирадл, життя різнобарвнішим.

У двері постукали, і я здивовано вигукнув: «Заходь!» — гублячись у здогадах, хто б це міг бути? Але це був Свєтлов з пачкою паперів у руках. Незвичний, теплий вираз його обличчя насторожив мене. Він присів на стілець з іншого боку стола та простяг мені пачку роздруків. Мої руки прониклися ніжністю й почали акуратно розкладати на стільниці фотографії. Грайливі пози, погляди, сповнені насмішки і виклику. Це була Нілочка! Це ж було більш як десять років тому... Я подарував їй фотоапарат і плівку, а вона подарувала об’єктиву себе.

— Ви знаєте її? — прошепотів Свєтлов.

— Так, це моя колишня секретарка... Ніла.

— Чудові фотографії, — задумливо промовив генерал Свєтлов. — Сміливі, але зовсім не брудні, не вульгарні...

Кажучи це, він, мабуть, замислився про жінок. І про себе. Про «теплий» сенс життя.

— Мені здається, що він хоче виставити вас сексуально-стурбованим, — промовив Свєтлов, міркуючи про щось своє.

— Мені це зашкодить? — запитав я.

— У мене дивні відчуття, — визнав, дивлячись мені прямо у вічі, Свєтлов. — Я згодом повернуся... Мені потрібно передивитися вашу справу...

— Яку справу?

— Ваше досьє.

Від слова «досьє» мене пройняв холод. Цей холод спричинив хвилю мурашок на спині, притиснутій бронежилетом, та як не дивно, приніс у моє самовідчуття якийсь незалежний затишок. Незалежний від мого настрою та моїх думок.

— А що, на президентів заводять досьє? — усміхнувся я, нахиляючись вперед і нависаючи над столом.

— На всіх заводять досьє. — Свєтлов звів плечима. — Головне — хто заводить, а не що заводять!

І він пішов, кивнувши замість «до побачення». Але пішов якоюсь дуже легкою ходою, ніби щойно скинув з плечей найважчий тягар у своєму житті.

Я звівся на ноги. Віджиматися від підлоги не було бажання. Хотілося скинути цей бронежилет, надітий на светр. Хотілося прийняти холодну, або, на біду, теплу ванну. Теплу, але з льодом. Щоб кубики льоду або просто лід кололи шкіру, обпалювали холодком, нагадували мені про те, що я можу витримати багато випробувань та навіть здатний перетворити їх на звичку, зовсім не шкідливу. На звичку, без якої потім не зможу прожити!

187

Єгипет. Хургада. Кінець червня 1992 року.

«Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Гарний лозунг, але я так і не зробив його девізом свого життя. Бо скромний. Хто мене так виховав — зрозуміло. Мама. Аж раптом, кілька днів тому — приємний сюрприз. Я віддавався роботі справді «за здібностями» і нічого не вимагав, просто брав, що давали. І от Жора Степанович з палаючими від усвідомлення своєї щедрості очима заходить у мій міні-кабінет і оголошує:

— Післязавтра йдеш у відпустку!

— ?..

У відповідь на моє німе запитання він тільки усміхається.

— Летиш у Єгипет! По путівці! Спонсорує агенство «Східний експрес», а ми його власника робимо віце-президентом асоціації. Адже в нас не було віце-президента!

— А що я маю з собою брати? — цікавлюся я і розумію усю пришелепкуватість мого запитання.

— Ти був коли-небудь на морі?

— Аякже!

— От і бери все, що потрібно для моря. Та не забувай, що там спекотно!

Відпускні в рожевому конверті мені принесла Віра.

— Ти одружився? — запитала вона пошепки.

— Ні, розписався, — відповів я, зазираючи в конверт, де на свою величезну радість побачив не менше п’ятисот баксів.

— А яка різниця? — шепоче вона, а в оченятах — насмішка.

Я зітхаю. Дивлюся на неї споживацьким поглядом. Адже вона зараз — просто цукерка. Худенька, в чорних облягаючих брюках-дудочках,