Френк Херберт - Дюна

Принцеса Ірулан. Стілґарова передмова до «Муад’Діб. Людина»

Загін Стілґара, що повертався на січ із двома знайденими в пустелі втікачами, виліз із котловини в потьмянілому сяйві першого місяця. Убрані в бурнуси постаті квапилися, зачувши запах дому. Позаду них сіра лінія світанку найяскравіше сяяла посередині їхнього календаря небокраїв, що позначав середину осені, місяць Капрок.

Принесене вітром сухе листя вкривало підніжжя скелі, де його збирали січові дітлахи, але хода загону нічим не відрізнялася від природних звуків ночі (якщо не брати до уваги Пола і його матір, які часом оступалися).

Пол, витерши з лоба змішаний із потом пил, відчув, як його смикнули за руку, а тоді почув шипіння Чані:

— Роби, як я тобі казала: натягни каптур на чоло! Лиши відкритими тільки очі. Ти марнуєш вологу.

Командний шепіт позаду них вимагав тиші:

— Пустеля вас чує!

На скелях високо над ними защебетала пташка.

Загін спинився, і враз Пол відчув напругу.

З гір лунало слабке гупання — звук не був гучнішим за стрибки миші по піску.

І знову защебетала пташка.

Гамір пройшов загоном. І знову миша пострибала по піску.

Ще раз защебетала пташка.

Загін продовжував підійматися скелястою розколиною, але фримени наче затамували подих, чим насторожили Пола. Він помітив косі погляди в бік Чані, а також її відчуженість — вона немов сховалася в собі.

Ноги Пола намацували скелясту підлогу, а навколо кружляли світло-сірі плащі. Пол відчув, як дисципліна пом’якшилася, однак стримане мовчання Чані та інших нікуди не зникло. Він ступив кілька кроків у тінь — повернув — ще кілька кроків — тунель — повз двоє вологонепроникних дверей та в осяяний світлокулею вузький коридор із жовтими скелястими стінами та стелею.

Усюди навколо себе Пол бачив, як фримени скидають каптури, витягують носові фільтри й глибоко вдихають. Хтось зітхнув. Пол шукав Чані, але зрозумів, що вона залишила його. Юнака затиснуло між вбраними в балахони тілами. Хтось штовхнув його і мовив:

— Вибач, Усулю. Ну й натовп! Завжди так.

Ліворуч вузьке бородате обличчя чоловіка на ймення Фарок повернулося до Пола. Чорні кола очниць та глибока синява очей видавалися навіть темнішими у світлі жовтих куль.

— Скидай каптур, Усулю, — сказав Фарок. — Ти вдома.

І він допоміг Полові, розстібаючи каптур і ліктями розштовхуючи людей, щоб дати собі трохи простору.

Пол витягнув носові корки й відхилив ротовий фільтр. Запах цього місця вразив його: немиті тіла, дистильовані ефіри регенерованих стічних вод — усюди кислий сморід продуктів людської життєдіяльності, а над усім — нотки прянощів та меланжеподібні обертони.

— На що ми чекаємо, Фароку? — запитав Пол.

— Гадаю, на Перевелебну Матір. Ти ж чув повідомлення… Бідна Чані.

«Бідна Чані?» — подумки запитав у себе Пол. Він роззирнувся, міркуючи, де вона й де в цій штовханині опинилася його матір.

Фарок глибоко вдихнув.

— Запах дому, — мовив він.

Пол бачив, що чоловік справді насолоджується смердючим повітрям, у його тоні зовсім не було іронії. Тоді почув кашель матері, і її голос долинув до нього крізь тисняву загону:

— А твоя січ багата на запахи, Стілґаре. Бачу, ви багато працюєте з прянощами… виготовляєте папір… пластмасу… і часом не хімічну вибухівку?

— Ти дізналася про все із запаху? — запитав інший чоловічий голос.

І Пол збагнув, що насправді матір говорила це все заради нього, щоб він швидше зміг прийняти удар по своєму нюху.

У голові загону піднявся гомін, а тоді стримане зітхання прокотилося всіма фрименами. Пол почув тихе перешіптування:

— Отже, це правда: Лієт мертвий.

«Лієт, — подумав Пол. А тоді: — Чані, донька Лієта». Шматочки мозаїки склалися в його мозку. Лієт — це фрименське ім’я планетолога.

Пол глянув на Фарока й запитав:

— Це Лієт, відомий як Кайнс?

— Є тільки один Лієт, — відповів Фарок.

Пол повернувся, витріщаючись на вкриту плащем спину фримена, що стояв перед ним. «Отже, Лієт-Кайнс мертвий», — промайнуло в його голові.

— Це харконненівські підступи! — засичав хтось. — Вони вдали, буцімто це нещасний випадок… загубилися в пустелі… ’топтер розбився…

Пол відчув напад гніву. Чоловік, який став йому за друга, допоміг урятуватися від харконненівських мисливців, розіслав загони фрименів шукати двох утікачів серед пустелі… ще одна жертва Харконненів.

— Усуль уже прагне помсти? — запитав Фарок.

Перш ніж Пол устиг відповісти, загін тихо покликали, і всі перейшли в просторішу кімнату, забравши із собою й Пола. Він опинився на відкритій ділянці перед Стілґаром і дивною жінкою, вбраною в струменисті просторі шати яскраво-помаранчевої і зеленої барви. Її руки були по плечі голими, і Пол бачив, що на ній нема дистикоста. Вона мала шкіру блідо-оливкового кольору, а волосся, зачесане назад від високого чола, відтіняло гострі вилиці та орлиний ніс між насичено-темними очима.

Жінка повернулася до нього, і Пол побачив золоті кільця з водомірниками, що звисали з її вух.

— І ось це перевершило мого Джаміса? — запитала вона.

— Заспокойся, Харо, — відказав Стілґар. — То все Джамісових рук справа — він сам вимагав тахадді аль-бурган.

— Але ж це тільки хлопчисько! — жінка різко хитнула головою з боку в бік, і водомірники задзеленчали. — Моїх дітей позбавила батька інша дитина? Я певна, це випадковість!

— Усулю, скільки тобі років? — запитав Стілґар.

— П’ятнадцять стандартних, — відповів Пол.

Стілґар кинув погляд на загін.

— Чи є між вами хтось, ладний кинути мені виклик?

Мовчання.

Стілґар поглянув на жінку.

— Доки я не вивчу його чарівницькі шляхи, доти не наважуся кинути йому виклик.

Вона зиркнула на нього у відповідь.

— Але…

— Бачила чужинку, жінку, що разом із Чані пішла до Превелебної Матері? — запитав Стілґар. — Вона Сайядіна-ненащ, матір цього юнака. Матір і син знаються на чарівницьких способах бою.

— Лісан аль-Гайб, — прошепотіла жінка й поглянула на Пола з благоговійним жахом.

«Знову легенда», — подумав Пол.

— Можливо, — сказав Стілґар. — Але це ще не доведено. — Він знову зосередився на Полові. — Усулю, за нашими звичаями на тебе лягає відповідальність за Джамісову жінку та двох його синів. Його ялі… помешкання, твоє. Його кавовий сервіз також твій… і вона, його жінка.

Пол розглядав жінку, міркуючи: «Чому вона не тужить за своїм чоловіком? Чому не виражає ненависті до мене?» І раптом він побачив, що тепер фримени вичікувально витріщаються на нього.

Хтось прошепотів:

— У нас іще багато роботи. Кажи, як ти її приймаєш.

Стілґар мовив:

— Ти приймаєш Хару як жінку чи як служницю?

Хара підняла руки, повільно повертаючись на одній нозі.

— Я досі молода, Усулю. Кажуть, я не стала старшою, відколи була з Джоффом… перш ніж Джаміс не переміг його.

«Джаміс убив іншого,