Лада Лузіна - Україна-Європа

побувати в Москві.

Промоніторила російські ЗМІ і твердо вирішила: спочатку – до Києва.

Так би мовити, до самого «лігва»!

Вова мешкає в Маріуполі.

«Смерть фашистам!» – закликав він на своїй сторінці у фейсбуці.

Дмитро – київський студент.

Говорить російською.

Українською – хіба що так, «по приколу» і на іспитах.

Ну, і тому, що все ж таки «в Україні живемо!».

Сесію здав погано, адже…

Ну, якщо нарешті зустрічаєшся з найкрутішою дівчиною з курсу, яка на тебе раніше нуль уваги, яка вже тут сесія?!

Мама сварилась…

Марина – медсестра з Одеси.

Працює в пансіонаті біля моря. В кінці Французького бульвару.

З Одеси мало виїжджала.

Одеса, як відомо – мама, від неї важко відірватися.

Вільне місто – що хочеш, те робиш…

Ще один Дмитро. З Донецька.

Тридцять років пропрацював на шахті.

Не один десяток однолітків поховав за ці роки.

Колись п'ятнадцять діб рідне місто підмітав через якогось заїжджого інженера, що поплескав по плечі зневажливо, мовляв, «давай, давай рубай російський вуглик».

Чомусь образився – сам не знає чому.

Вуглик-то – наш, з Донбасу! Так чи не так?

Сперечатися не було часу – дав в зуб і пішов до клітки – спускатися рубати цей самий вуглик, за який чомусь образився.

Іван каже про себе – «хлопець з Бандерштадту».

Минулого літа приймав у себе в колибі «зелених туристів» з Пітера. Грошей брав небагато. Пильнував, аби все було «на рівні»: воду провів гарячу, телевізор – плазма, чисті простирадла, сніданок-обід-вечеря з не менш як п'яти страв.

І щоби обов'язково – вареники з вишнями, афенами, малиною.

Борщ. Бануш.

Бануш гостям особливо сподобався – на сметані роблений.

«П'ять зірок!» – сміялись пітерці.

Обіцяли приїхати наступного літа.

І друзям розповісти. Так би мовити, жива реклама.

Нехай собі їдуть. Тут гарно, затишно…

Артур – «афганець» з Києва.

Не любить згадувати про ту війну.

Двадцять років мовчить.

Навіть не всі друзі знають, що виконував колись «інтернаціональний обов'язок». Переконаний пацифіст: чує постріл (навіть якщо це вистрілює корок з-під шампанського) і демонстративно відвертається…

II

…Маріо, після того як відстояв зі своїм прапором на Майдані і отримав у подарунок пробиту кулею каску, сказав: «В Європі звикли до того, що свобода – це само по собі. В її повітрі, що стало солодкавим і давно вже втратило для багатьох свій гіркий присмак, ми роздобріли і розжиріли, ніби поснули, мов кури в курятнику. Затишок заколисав нас.

Ми зовсім забули, що за свободу треба боротися. Ви нам це нагадали. Дякую!»

В Анжели свята не вийшло.

Дуже переживала, що в центрі столиці не стоїть новорічна «йолка».

Це «непорядок».

«Йолка» має бути!

І порядок.

І манікюр.

Од зустріла на Майдані Новий рік.

Розсилала свої статті по світах.

Не заснула жодної ночі.

Стала своєю в кожному наметі.

Щоранку віталася: «Слава Україні!»

І досить вправно навчилася співати «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»

Анна боїться НАТО!

Адже на власні вуха чула, що скоро тут все буде НАТО!

Вона так і каже: «От прийде Нато…»

Сусідки сумно підхоплюють: «…і всіх нас поріже. Воно ж таке…»

Бернар досі не зняв з шиї «революційного» шалика – ходить Брюсселем і його зупиняють на кожному кроці.

Просять продати…

Вова, загалом, людина не зла.

Смерть для нього, ну, це як символ.

Він лише уявляє таку метаморфозу: ось ти стоїш навпроти живої людини, а потім – раз! – натискаєш на якийсь там гачечок – і людина падає до твоїх ніг.

Як у кіно.

Як у комп'ютерній грі.

І тобі одразу зараховується сто балів!

…Суі після Києва все ж таки вирушила до Москви і відписалась так: «Якби я не побувала у вас, я б ніколи не могла мати об'єктивної картини того, що відбулося. Світ – за вас!»

III

Дмитро

Класний був хлопець, говорили однокурсники, як тіло з моргу забирали.

Дивувалися: чому пішов без щита, без каски?

Такий молодий…

Написав на фейсбуці, мовляв, якщо не він – то хто ж?

Українською написав.

І Україна для нього, як виявилося, – понад усе. Про це теж написав.

І до дівчини, найкрутішої з курсу, – написав. Але то вже приватне…

Мамі його сорок років, гарна така блондинка.

Портрет тримала.

Казали їй: «Герої не вмирають».

А що ще скажеш?…

Анжела

Зарплатню не виплатили.

Певно, через тих, що ту гадість з йолкою утворили.

Пропав манікюр!

Весни чекала, щоби блузку з декольте придбати на розпродажі.

З київськими друзями пересварилася: влада вам не подобається?

Нормальна влада, гарні такі чоловіки – в костюмах, в окулярах.

Презентабельні.

Церкви будують.

А те, що маєтки у них – так що ж тут дивного, вони ж працюють, зі шкури лізуть, аби Анжела могла собі навесні манікюр зробити.

Ще один Дмитро

Йому наколку «Слава Україні» склом від лампочки здирали.

Допитували про якийсь «сектор», бандерівцем називали.

А він тридцять років тут, на шахті відпахав.

Хто такі ті бандерівці – ані сном, ані духом.

У Львові ні разу не був.

Не довелося.

Тепер поїде обов'язково.

І наколку поновить!

Як рана загоїться.

Анна

Добре, що від осені ще з десяток слоїків з консервацією залишилося.

Повантажила на візок – і до хлопців, що під будівлею адміністрації жовто-блакитні прапори палять.

Підгодувати ж треба захисників-визволителів!

І таке щастя, що життя не даремно тривало!

Що буде в їхнім краю власна республіка, з власним президентом, власним прапором.

Той президент – хлопець симпатичний, на Хуана Карлоса зі сто сімнадцятої серії трохи схожий.

Все тепер зробить, як раніше: демонстрації, паради, пісні.

Червоні галстуки, урочисті лінійки.

А на суботники як ходили – всі, як один!

Хліб є…

Горілка…

Іван

Йому дідо розповідали, як по лісах їх до середини 50-х виловлювали, вистрілювали поодинці, мов на полюванні.

«На що, дідо, сподівалися?» – питав.

«На Бога!»

«А в Джезказгані? А в Караганді?»

– На Бога…

Вова

Придбав «камуфляж» у «воєнторзі», усього триста гривень віддав.

Вийшло дешево і сердито.

І все в цьому прикиді тепер стало «можна»!

Те, чого раніше і уявити не міг.

Скажімо, розбити вітрину, коли довкола все палає і всі тебе бояться. Адже ти тепер – сила. Адже з тобою такі самі: ще вчора пиво під гастрономом пили, а сьогодні – заходь туди господарем, плюй на підлогу, бери, що заманеться.

Щоправда, трохи ніяково кричати: «Росія! Росія!»

Але – хрін з