Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

починав розгойдуватися з боку в бік, не відпускаючи її… так ніби ця новина була настільки болюча для нього… що він не може цього стерпіти!.. Він так зітхав, що мені ставало недобре.

«Але спершу про найголовніше! — раптом різко говорив він до мене… — Чуєш, передай-но мені двадцять тек! Будь-яких! Давай! Я хочу переглянути їх зараз же… Завтра вранці я зроблю висновок! Потрібно колись починати, хай йому чорт! Нехай мене не надто турбують! Повісь на двері табличку! «Засідання комітету з премій»!.. Я буду на другому поверсі, ти чуєш?.. Погода хороша, ти можеш прогулятися до цього Тапоньє-Бараньє!.. Запитай у нього, як там з нашим рекламним додатком… Іди повз «Заколот». Але не заходь! Щоб тебе не засікли! Тільки зазирни в маленьку залу, чи не видно Нещодавно?.. Якщо він уже пішов, запитай у хлопчика, але тільки від себе!.. Ти чуєш? Я тут ні до чого!.. Скільки взяла Сиберія в неділю в «четвертому» в Драг? Коли підеш, намагайся не йти повз кав'ярню! прослизни вулицею Далайрак!.. І головне, нехай мене не турбують! Мене немає тут ні для кого! Я хочу попрацювати в тиші й спокої!..» Він підіймався нагору і замикався у своєму «туніському» кабінеті. Він був ситий. І я був упевнений, що він задасть хропака… А у мене були ще адреси комітетів… треба було покінчити з цими дрібницями… Я полишав контору і розташовувався під деревами навпроти… Гарненько сховавшись за кіоском. У друкаря мені було нічого робити… Я заздалегідь знав, що він мені скаже… Я мав важливіші справи. Цілий рулон, дві тисячі етикеток, які потрібно заклеїти, для наступного номера, якщо друкар його не візьме!.. Хоча це було не ґарантовано!.. Минулої п'ятниці завдяки «Конкурсу» йому вдалося повернути частину боргу… Але ми були винні йому набагато більше! За трьома рахунками!.. і ще за газ за два місяці… та надто за перевезення…

Поки я перебував у своєму сховку, то бачив, як здалеку підійшла ціла вервечка відвідувачів… Усі вони кинулися до контори… Вони юрмилися перед вітриною… і люто торгали двері!.. Я забрав із собою дверну ручку… Вони хотіли все рознести… штовхалися… обмінювалися обуреними репліками… Вони стояли дуже довго… та гули попід дверима… На відстані в чотириста-п'ятсот метрів я чув дзижчання… Я не ворушився… не витикався… А то вони звалилися б на мене, як смерч!.. І роздерли б на шматки!.. До семи годин вечора з'являлися все нові конкурсанти… А той виродок нагорі, у своєму барлозі, напевне, все ще хропів… Якщо він, звичайно, ще не здимів… через бічні двері на вулицю…

Зрештою, поспішати було нікуди… і я міг трохи поміркувати… Минуло вже кілька років, як я пішов від Берлопа… А малий Андре… Цей огидний шмаркач, напевне, вже виріс!.. Він, мабуть, знову гарує десь в інших господарів… Швидше за все, він уже покинув стрічки… а ми часто забредали сюди удвох… Сиділи на лавці ліворуч від басейну… в очікуванні полуденного пострілу гармати… У той час ми обоє ще були учнями, але це було вже давно… Чорт забирай! Як швидко дорослішають хлопчаки! Я озирнувся в сподіванні побачити малого Андре… Хтось казав мені, що він більше не працює у Берлопа… А служить у «Санта»… Він перейшов у розряд «юнаків»… Часом мені здавалося, що я бачу його під арками… Але ні!.. Це був не він!.. Можливо, він змінив зачіску?.. Я хочу сказати, у нього волосся вже не стирчить їжачком, як тоді… Може, й тітки його вже немає?.. Він весь час бігав кудись після обіду!.. Розважитися… Напевно, я його більше ніколи не побачу… він зник назовсім… тілом і душею, про нього тепер можна лише розповідати… О! це жахливо… Навіть у молодості, коли вперше помічаєш… як втрачаєш близьких людей… друзів, яких більше ніколи не побачиш… ніколи… які зникають, як сон… і все… нічого не залишається… коли-небудь і ти так зникнеш… коли-небудь, хай не дуже скоро… Але обов'язково… розчинишся в цьому нескінченному потоці речей, людей… днів… перетворень, які на жодну секунду не зупиняються… І ти не побачиш більше навіть усіх цих паскуд, усіх цих ґаволовів, увесь цей набрід, що нудьгує під арками у своїх пенсне з парасольками та цуциками на повідку… Вони вже віддаляються… Розчиняються у сні разом з іншими… всі… вони зараз зникнуть… Це було нестерпно сумно… Ба більше, просто підло!.. У чому винні ці люди, що біжать уздовж вітрин?.. У мені здіймалось непереборне бажання… я ледь стримувався, щоб не вистрибнути зі свого сховку… і не стати перед ними… змусивши їх здригнутися… Схопити їх за одяг… шалена думка… щоб зупинити їх… щоб вони не йшли!.. Щоб вони так і застигли там!.. раз і назавжди!.. І щоб більше не бачити, як вони йдуть геть!

* * *

Через два чи три дні Куртіаля викликали в камісаріат… Поліцай спеціально зайшов за ним… Таке траплялося доволі часто… Це трохи дратувало… Але завжди все владнувалося… З такої нагоди я особливо ретельно чистив його щіткою… Він вивертав манжети на другий бік… І йшов виправдовуватися… Його довго не було… А повертався він завжди на піднесенні… Він їх присоромлював… Він знав усі закони… усі найменші виверти, всі процедурні заморочки… Та цього разу справа була серйозна!.. Наші вар'яти з «Вічного двигуна» вже дістали всіх комісарів… Комісар з вулиці Фран-Буржуа одержував по дванадцять скарг за день!.. а інший, з відділка на вулиці Шуазель, уже втратив будь-який терпець… Він погрожував обшуком… Із січня там сидів новий комісар… а старого, який був таким поблажливим, перевели в Ліон… Новий був просто лайном… Він попередив Куртіаля, що коли ми і надалі будемо займатися нашими махінаціями з «Конкурсом», він видасть ордер на обшук!.. Він вочевидь хотів вислужитися… Він прибув сюди чортзна з якої діри!.. Його переповнювала жага діяльности!.. Це саме він збивав з пантелику нашого друкаря! він тільки й думав, як би нас сприкрити!.. Телефон більше не працював. Його відключили, я мав сходити на пошту… Він мовчав уже три місяці… Винахідники-скаржники мусили з'являтися особисто… Листування ми більше не вели… Ми отримували занадто багато пошти!.. Ці юридичні чвари остаточно витріпали наші нерви… Ми лише витягали купюри з конвертів… А інше викидали… Нам було не до них!.. Ми були налякані не на жарт!..

Куртіаль виявився безсилий… Комісар з Шуазель став у нього поперек горла, це був справжній ультиматум!.. Він повернувся мертвотно-блідим…

— Ніколи ще!.. Ти чуєш мене, Фердінане! Ніколи!.. Ось уже тридцять п'ять років, як я працюю