Наталія Глушко - Небесний Легіон, Наталія Глушко

Штурм на сході

Коли сонце зайшло за обрієм, кидаючи багряні відблиски на землю, армія генерала Ардуса вирушила в новий контрнаступ. Вітер гнав по рівнинах попіл та пил, залишений попередніми битвами. Над полем бою витала напруга: цього разу вони мали відвоювати ще один клаптик землі на шляху до Кеслпоінту.

— Генерале,—до Ардуса підійшов Літорн.— Мої лучники готові. Як тільки ви дасте сигнал, ми накриємо ворога градом стріл.

— Добре.—Ардус глянув у бік позицій Хелдору. Ворожі прапори майоріли на східному пагорбі, а стяги Ларії з кожного маленькою перемогою, з кожним відвойованим  клаптиком землі щоразу наближалися — Але сьогодні ми не можемо дозволити собі помилок.

— Ми вже занадто далеко зайшли, щоб помилятися,—Літорн стиснув плече свого лука.— Лучники займають позицію на пагорбах і прикриватимуть вашу атаку.

Ардус кивнув. Він обернувся до своїх офіцерів, які стояли в очікуванні.

— Сьогодні ми просунемося вперед,— голос генерала гримів, як весняна  гроза.— Ми знесемо їх барикади, ми повернемо нашу землю!

Відповіддю стали вигуки солдатів.

— За Ларію!

— За короля Міріна!

Заскрипіли тятиви луків, натягнуті до межі. Літорн підняв руку, чекаючи слушного моменту.

— Приготуватися...

Внизу, між розкиданими валунами та розбитими укріпленнями, вороже військо вже готувалося до оборони. Піхота Ларії рушила вперед, а лучники чекали сигналу.

— Пустити стріли!

Небо потемніло від сотень стріл, що летіли з пагорбів. Вони впивалися  в ряди хелдорців, змушуючи ворогів падати ще до того, як вони зрозуміли, що відбувається.

— В бій!— віддав команду Ардус, і його солдати ринули вперед.

Мечі зітнулися, спис зустрівся зі списом. Поле бою наповнилося криками, брязкотом заліза та запахом крові.

Літорн продовжував командувати своїми лучниками, відправляючи щоразу  нові залпи у вороже військо. Його стрільці діяли бездоганно: кожен постріл був смертельним, кожен рух відточений до досконалості.

Здавалося, що контрнаступ іде за планом.

Але раптом почувся глухий звук барабанів.

— Що це?— Ардус обернувся на звук, який наростав з шкірною секундою.

З-за пагорба з'явилися темні постаті. Високі, кремезні, вкриті шрамами воїни, що несли на собі важкі обладунки з кісток і металу.

— Орки...— тихо промовив Літорн, а його обличчя враз потемніло.

— Щити!— загорлав Ардус, розуміючи, що ситуація змінилася.

Орки обрушилися на передові ряди, мов буря. Їхні сокири прорізали броню, а жорстока сила безжально косила ларійських солдатів.

Літорн підняв лук і випускав стрілу за стрілою, його воїни намагалися зупинити натиск, але орки рухалися вперед, немов не відчуваючи болю.

— Нам треба перегрупуватися!— крикнув один з офіцерів.

— Ні! Ми не відступаємо!— гримнув Ардус, розрубуючи орка навпіл.

Але ворогів було занадто багато.

Кілька ларійців з криками падали під ударами, а орки вже проривали ряди, проріджуючи лави захисників.

Літорн відстрілювався до останнього, але навіть він розумів, що ситуація безнадійна.

— Ардусе!— закричав він.

— Ми не можемо втрачати людей!

Генерал оглянув поле бою. Орки дійсно зупинили їхній наступ.

— Відходимо до укріплень!— нарешті віддав наказ Ардус.

Солдати почали відступати, прикриваючи один одного, а орки з ревом переслідували їх, не даючи спокою.

Літорн зупинився на миті і випустив ще одну стрілу, що влучила прямо в око величезному оркові. Той з ревом впав, але його місце відразу зайняли інші.

Коли армія відступила до своїх барикад,  ворог зупинив переслідування, стало зрозуміло: війна ще не закінчена, а ворог не збирається віддавати їм ані клаптику землі без кривої боротьби.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍