Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

- Вона ніколи не заплатить цієї ціни.

- Знаю, - хмикає Кертіс. – Я заплачу замість неї. Щастя жінки – не в тому, щоб вирішувати, а в тому, щоб коритися.

- Ти обрав не ту жінку. Моя мати ніколи не була безвільною лялькою, і ніколи не дасть тобі тієї покори, яку ти хочеш. Дивно, що за стільки років ти не зрозумів, ким вона є.

Сутінки густіють, і туман білуватими язиками стелиться в нас під ногами. Обличчя Кертіса майже не читається у тьм’яному світлі.

- Отже, стане такою, як я хочу. –вагомо припечатує він. – Я сподівався уникнути твоєї смерті задля неї. Однак вона не є непереборною обставиною.

Він витягає меча з піхов і крокує до мене. Я роблю те саме і зустрічаю його випад своїм клинком. Кертіс відштовхує мене і атакує знову. Сил в нього не як на його вік, та й швидкість пристойна – ще одне підтвердження його відновленої молодості. Лязг металу стає майже неперервним, коли я провожу одна за одною кілька стрімких атак, які Кертіс відбиває. Поки ми кружляємо по галявині, я краєм ока зауважую, що могильна плита пуста. Темрява довкола нас згущується, натомість зброя починає слабко світитися, а туман під нашими ногами – мерехтіти. Що ж, одна справа зроблена, тепер треба завершити роботу.

Бездоганно круглий місяць заливає срібним сяйвом обидві могили і тіло біля їх підніжжя. Калюжа крові під ним виглядає чорною, наче смола.

Деякий час я стою, спираючись на меч, і просто дивлюсь. Ніякі потворні духи пекла не злітаються до мертвого, щоб забрати собі душу. Труп трупом. Хоч і чаклун.

Батько… мій справжній батько теж не з’являється. Чи хотів би я його побачити? Не знаю… Повільно обхожу галявину, заглядаючи за могили, щоб переконатися, що дитини там немає. Я все ще не впевнений, чи то дійсно був Рей. Можливо, інша дитина, а може просто морок для очей. Але тепер там нікого.

- Мірган! – окликає мене знайомий голос.

Я озираюсь. Коло входу Фрай . Отже, все гаразд і за межами. Він маше рукою і, не дочекавшись відповіді, йде до мене. Підходить до Кертіса, розглядає якийсь час, і раптом ударом ноги збиває з голови мерця шолом.

- Хотів подивитися, чи він далі молодий, - пояснює. Хмикає.- Ви тут непогано потовклися, - киває на потовчену і перериту слідами чобіт галявину.

- Бився, наче молодий.- відповідаю. - Цікаво, чи можна вважати, що він помер ображеним?

- Переймаєшся?! – здивовано питає Фрай.

- Просто ображених чаклунів прийнято ховати не на загальному цвинтарі, - пояснюю. – Думаю, чи ця галявина йому підійде чи її мешканці будуть проти.

Фрай переводить погляд на могили.

- То що, був малий? – питаю.

- Був. Я відправив Рея разом з Девіном у замок. Думаю, що нам також варто поквапитись – не варто змушувати жінок хвилюватися довше…