Кері Блек - Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек

Аделія відчула його теплий подих на своїх губах. Її очі мимоволі заплющилися, і в ту ж мить він поцілував її.

Поцілунок був ніжним, ніби легкий дотик сонячного променя на світанку, але водночас палким, як вогонь, що розгорається з першої іскри. Його губи були м’які, теплі, трохи тремтячі від болю й напруги, але в цьому поцілунку було все — відчай, ніжність, сила, прихована за жартами, і те, що він так довго тримав у собі.

Аделія не пручалася. Її руки самі знайшли дорогу до його обличчя, пальці м’яко ковзнули по його щоці, відчуваючи тепло його шкіри. Вона втратила лік часу, загубившись у цьому дотику, ніби у всьому світі залишився тільки він.

Коли їхні губи нарешті розійшлися, вона важко вдихнула, дивлячись йому в очі. Каель усміхнувся — трохи змучено, трохи зухвало, але щиро.

— Лише ти міг на війні цілуватися, — пробурмотіла Аделія, намагаючись приховати, як сильно тремтять її руки.

Каель тихо засміявся, відкинувши голову до стовбура дерева.

— А де ж іще, як не тут? — він підморгнув їй, і в його усмішці було стільки життя, що Аделія зрозуміла: вона ніколи не дозволить йому зникнути.

Огнеріс був у своїй стихії. Його вогонь палав яскраво, освітлюючи поле бою кривавими відблисками. Він рухався, наче блискавка: один жест — і полум’яний батіг розсікав ворогів, інший — і зі сплетених пальців виривався вогонь, пожираючи все на своєму шляху. Поруч із ним воїни Іри та Аварітії відчайдушно тримали стрій, їхні мечі виблискували у світлі полум’я, а бойові кличі зливалися з ревом полум’яної стихії.

— Ліворуч! — гукнув хтось із воїнів, і Огнеріс різко повернувся, створюючи навколо себе вогняне коло, яке відкинуло нападників назад. Він відчув знайому ейфорію від битви, жар, який пульсував у венах разом із магією.

А потім усе затьмарив удар.

Щось важке вдарило його по спині, вибиваючи з нього дух. Огнеріс впав на коліна, намагаючись знову зібрати полум’я у своїх долонях, але залізний чобіт вперся йому в руку, втискаючи її в землю. Він почув хрипкий сміх.

— Ось він, вогняний маг, — пролунав голос, грубий і насмішкуватий. Огнеріс підняв погляд і побачив перед собою воїна Інвідії, високого й кремезного, у темних обладунках із зелено-синюватими відблисками. На його обличчі застигла хижа усмішка. — Думав, що твій вогонь зробить тебе недоторканним? Подивимось, чи зможеш ти чаклувати без пальців.

Огнеріс смикнувся, але воїн придавив його руку до землі ще сильніше. Металевий клинок зблиснув у повітрі. Він відчув різкий, пекучий біль, коли ніж пройшовся по його мізинцю, і палець упав на землю. Крик вирвався з його грудей.

— Один, — холодно промовив воїн.

Огнеріс захрипів від болю, але зціпив зуби, зібравши вільною рукою жар у долоні. Проте нападник різко притиснув йому лікоть до землі й заніс ніж знову.

— І два.

Біль був наче вибух — різкий, нестерпний. Огнеріс відчув, як другий палець відділяється від руки, а кров хлюпає на розпечену землю, змушуючи її шипіти. Він захитався, перед очима потемніло, а світ звузився до болю й люті.

І раптом тінь.

Темрява наче згустилася в повітрі, клубочачись, мов чорний дим. Нападник Інвідії обернувся, але щось темне й живе обвилося навколо його шиї, тягнучи назад. Він заборсався, видихнув у темряву останній крик, і його тіло безвольно впало на землю.

— Досить.

Голос був холодний, як нічний вітер. Із мороку з’явилася фігура — тонка, мов клинок, в білому піджаку, що контрастував з тінями. Каліста. Її темне волосся обрамляло обличчя з хижим виразом, а очі мерехтіли відблисками чужої магії.

— Ти запізнилася, — прохрипів Огнеріс, намагаючись піднятись, але рана пекла, а кров стікала пальцями.

— Як завжди, — відповіла вона, опускаючись поруч із ним на коліно. — Але ж без мене ти б не впорався, правда?

— Нізащо не визнаю, — скривився він, і навіть крізь біль йому вдалося всміхнутись.

Каліста легенько торкнулася його руки. Її тінь обвила рану, стискаючи кровотечу, й у цій темряві Огнеріс відчув щось схоже на спокій.

— Готовий повернути борг? — запитала вона, вказуючи на ворогів, що вже збиралися навколо.

Огнеріс повільно підвівся, його єдина рука спалахнула полум’ям. Він глянув на Калісту, а потім — на ворогів, які йшли на них.

— Задоволення буде моїм.

Але різкий вибух палацу відвернув увагу усіх. Вибух прогримів так потужно, що навіть земля здригнулася. Вогняна та руйнівна хвиля, немов розлючений звір, ринула з надр палацу, розкидаючи уламки каміння та металу на всі боки. Полум’я виривалося з вікон і тріщин у стінах, огортаючи все навколо сліпучим жаром.

— Це не просто вибух… — прошепотіла Каліста, вдивляючись у магічні чорні спалахи, що вирували серед вогню. — Хтось це зробив навмисно.

Полум’я заливало поле битви кривавим світлом, відкидаючи довгі, мерехтливі тіні на обличчя воїнів. У різних куточках битви серця трьох людей одночасно стиснулися від тривоги.

— Не може бути… — Огнеріс насилу стояв на ногах, кров стікала по його зраненій руці, але біль відходив на другий план. Його очі палали, шукаючи серед попелу і руїн силует тієї, хто була для нього більше, ніж просто імператриця. — Де ти, Алісіє?..

— А де Алісія? — прошепотіла Амарія, її голос загубився серед гуркоту падаючих каменів і тріску вогню. Сирени, що билися на її боці, завмерли на мить, уловивши нотки страху в її словах. Вода, якою вона керувала, неспокійно закрутилася навколо її рук, віддзеркалюючи полум’я.

— Алісія… — Аделія одним помахом розчинила дерево, що було її щитом, а погляд збентежено шукав знайому постать у хаосі. Щит із живих лоз впав, що вона створила, захищав Каеля, який важко дихав після поранення, але її думки вже були десь далеко. Земля під її ногами тремтіла, немов відчуваючи її тривогу.

Усі троє, Амарія, Аделія та Огнеріс, розділені вогнем і відстанню, відчули холодне, майже фізичне відчуття порожнечі. Наче щось важливе, щось рідне зникло у вирі полум’я й руйнувань. І вони кинулися вперед, крізь хаос битви, шукаючи ту, без якої ця війна втрачала сенс.