Кері Блек - Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек

Глава 53. На війні не без втрат?

***
Амарія стояла посеред хаосу, наче сама стихія, втілена у людському тілі. Її руки здіймалися до неба, а з-під землі виривалися струмені води, сплітаючись у смертельні вихори, що збивали ворогів з ніг. Вода навколо неї жила власним життям — вона вирувала, розбивалася об броню, просочувалася в щілини обладунків, стискаючи серця страхом.

Раптом з калюж, що залишали по собі її чари, постали сирени. Їхні тіла виблискували сріблом, голоси лунали, мов глибини океану, що кличуть до себе. Воїни Інвідії та Гули, зачаровані цим покликом, падали на коліна перед водяними створіннями, їхні обличчя застигали в блаженному страху, перш ніж вода забирала їх у безодню.

— Нічого собі, — озвалася Серія, вражено озираючись на сирен. — Залиш щось іншим. 

Амарія кинула на неї швидкий погляд, ледь стримуючи посмішку.

— А ти не відставай, або залишишся без слави, — відповіла вона, змахнувши рукою й направивши струмінь води просто в обличчя ворога, який намагався підкрастися до Серії.

Серія розвернулася, її меч, який був витвором самої водної стихії блиснув у повітрі, розтинаючи ще одного нападника. Вона дихала важко, але її очі сяяли азартом битви.

— Я б пережила без слави, аби ти не лізла у небезпеку, як завжди, — пробурчала вона, прикриваючи Амарію від атаки збоку.

Амарія розсміялася, її голос злився з плескотом хвиль, що виривалися з її долонь.

— Ой, Серіє, ти знову за своє? Я ж казала, я вмію про себе подбати.

— Авжеж, я помітила, — Серія перекотилася вбік, ухиляючись від удару, й майже без зусиль пронизала ворога мечем з води. — Тільки от щоразу, коли я відводжу очі, ти вплутуєшся в якусь халепу.

— Хіба не тому ти завжди поруч? — Амарія на мить зупинилася, її очі зустрілися з поглядом Серії.

Серія видихнула, різко рубанувши мечем ще одного нападника.

— Щоб хтось тебе прикривав? Так, саме для цього.

Амарія посміхнулася, відкинувши з чола мокре пасмо волосся, й створила довкола них вир води, що розкидав ворогів на всі боки.

— Ну, тоді не зупиняйся, гаразд? Мені тут весело.

— Божевільна, — пробурмотіла Серія, але в її голосі було стільки тепла, що слова ледь не губили свою гостроту.
 

Маги альянсу Ацидії стояли спина до спини, розриваючи ворогів на шматки.

Битва вирувала навколо них, мов шторм. Аделія, Мальвіна, Каель і Ліан трималися купи, перетворюючи поле бою на арену, де магія й мечі зливались у смертоносний танець.

— Ліане, може ти, нарешті, зробиш щось корисне?! — гукнула Мальвіна, змахуючи рукою. Її пальці зблиснули золотими іскрами, і зоряний пил вибухнув перед кількома ворожими воїнами, засліплюючи їх.

— А я що, по-твоєму, роблю? Атмосферу прикрашаю?! — огризнувся Ліан, здіймаючи вихор повітря, що відкинув нападників назад. — Якби не я, нас давно б порубали!

— Якби не ти, ми б узагалі не стояли на цьому полі, бо вітер дув би в потрібний бік! — крикнула Мальвіна, ухиляючись від стріли й жбурляючи у ворога блискавку з іскор.

Аделія лише закотила очі, здіймаючи руки до неба. Земля під її ногами здригнулася, коріння прорвалося назовні, оплітаючи ноги ворогів і стягуючи їх донизу.

— Хоч хтось тут працює мовчки? — пробурмотіла вона.

— Та невже? — озвався Каель, його меч засвітився білим полум’ям, розсікаючи темряву. — Ти ж тільки що вбила когось із коментарем “Ой, це випадково!”

— Це дійсно було випадково! — обурилася Аделія, відкидаючи поглядом пасмо волосся з обличчя. — Не моя вина, що земля вирішила допомогти, я зазвичай вбиваю примар, а вони не так легко вмирають, як воїни Гули. 

Каель лише розсміявся й кинувся вперед, його клинок зблиснув у повітрі, немов промінь світла. Вони билися разом, як відпрацьована команда. 

— Ліє, зліва! — крикнув Каель, прикриваючи її спину.

Вона різко обернулася, її руки торкнулися землі, й з-під ґрунту вирвалося коріння, мов велетенські змії, охоплюючи ворогів. Але не встигла вона озирнутися, як почула короткий вигук болю.

— Каелю! — її серце стислося, коли вона побачила, як він впав на коліно, тримаючись за бік, де темніла пляма крові.

— Тільки не кажи, що зараз будеш плакати, — прохрипів він, усміхаючись крізь біль.

— Ні, я створю тобі безпечний куточок, щоб ти міг спокійно стікати кров’ю, — відповіла Аделія, падаючи на коліна поруч із ним. Вона торкнулася землі, і навколо них виріс щит із міцного дерева, захищаючи від стріл і мечів, що з гуркотом ударялися об нього.

Аделія схилилася до нього, її пальці тремтіли, коли вона торкнулася рани, намагаючись зупинити кров.

— Ти завжди така турботлива, чи це я особливий? — він посміхнувся, але очі затуманила слабкість.

— Особливий. Особливо дурний, — пробурмотіла вона, стискаючи губи, щоб не сказати зайвого. — Навіщо було лізти під удар?

— Бо ти вмієш робити з землі стіни, але забуваєш, що в тебе спина теж є, — відповів він, дивлячись їй в очі. — Хтось мусить прикривати тебе, правда?

Їхні погляди зустрілися. На мить усе затихло — не було ні битви, ні криків, ні болю. Лише двоє людей, що захищали один одного до останнього.

— Не смій помирати, зрозумів? — прошепотіла Аделія.

— Я б не посмів, — відповів Каель, його голос став м’яким.

Вона посміхнулася крізь сльози й відчула, як десь там, у глибині серця, щось тепле й ледь помітне проростає крізь страх і біль.

Він нахилив голову, притискаючи руку до рани, й усміхнувся.

— Знаєш, Аделіє… — назвав він її справжнім імʼям. Його голос був трохи хрипким, але все ще мав той знайомий насмішкуватий відтінок. — Я, взагалі-то, романтична натура.

Аделія здивовано підняла брови.

— Та невже?

Каель злегка кивнув і ледь не скривився від болю, але продовжив:

— І якщо це справді наша остання зустріч… то я не хочу залишати нічого недомовленого.

Він потягнувся до неї, його пальці м’яко торкнулися її щоки. Аделія завмерла, відчуваючи, як її серце шалено закалатало в грудях. Їхні погляди зустрілися, і весь світ ніби зник: не було криків битви, гуркоту зброї, шепоту вітру. Лише вона і він.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍