Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

пильні сторожі, котрі, власне, все це мали забороняти? За свої власні гроші вони доброхіть щодня купували квіти й приносили їх — це засвідчують протоколи допитів — королеві в її безрадісну кімнату. Саме в простолюду, котрий, на відміну від буржуазії, краще знався з нуждою, піднялося зворушливе спочуття до володарки, яку він ненавидів у щасті. Якщо перекупки поблизу Конс’єржері дізнавалися від пані Рішар, що курка або овочі призначаються королеві, вони ретельно вибирали все найкраще; Фуке-Тенвіль на суді роздратовано і здивовано мусив відзначити, що в Конс’єржері Марія Антуанетта мала значно більше пільг, аніж у Тамплі. Саме там, де найжорстокіше владарює смерть, у людях як несвідомий опір зростає людяність.

Спершу вкрай уражає, що з огляду на попередні спроби втечі навіть такого важливого державного в’язня, як Марія Антуанетта, пильнували абияк. Але це можна пояснити, пригадавши, що головним інспектором цієї в’язниці був не хто інший, як торговець лимонадом Мішоні, який ще в Тамплі докладав своїх рук до змови. Навіть через грубезні мури Конс’єржері блимав і надив примарний мільйон барона де Баца, Мішоні й надалі грав сміливу подвійну роль. Ревно пильнуючи служби, кожнісінького дня він заходить у королевину камеру, пробує, чи не хитаються штаби, обдивляється двері й старанно й педантично звітує про ці візити Комуні, котра й нахвалитися ним не може — якого ж надійного республіканця приставили наглядачем і сторожем. Насправді Мішоні лише чекає, поки вийде жандарм, щоб майже по-приятельському поговорити з королевою, сповіщаючи такі жадані новини про її дітей у Тамплі; роблячи інспекцію в Конс’єржері, він часом приводить із собою — чи за гроші, чи від доброти — когось із цікавих: англійця або англійку (може, й ту знуджену пані Еткінс), священика, що не складав присяги і мав востаннє сповідати королеву, художника, котрому ми завдячуємо портрет у музеї Карнавале. І нарешті, на превеликий жаль, сміливого дурня, який своїм надмірним завзяттям ураз понищив усі ці свободи й полегші.

Ця сумнозвісна «affaire de l’oeillet», гвоздична змова, з якої згодом Олександр Дюма висотав грубенький роман, — темна історія, й цілком розгадати її вже ніколи не вдасться, адже того, що кажуть судові акти, не досить, а те, що розповів її герой, підозріло відгонить нахвалянням. Якщо вірити Комуні й головному інспектору в’язниць Мішоні, це був просто випадок, оказія, та й годі. Мовляв, одного разу він вечеряв із друзями й розповів їм про королеву, яку він щодня був зобов’язаний навідати. Аж тут якийсь незнайомий добродій вельми цим зацікавився і спитав, чи не можна і йому піти з ним. Бувши в доброму гуморі, Мішоні не допитувався, хто це, й узяв того добродія з собою в інспекційний похід — звичайно, заручившись обіцянкою, що той не розмовлятиме з королевою.

Чи справді Мішоні, спільник барона де Баца, був такий простодушний, як говорить? Чи справді не задав собі клопоту спитати, хто той незнаний добродій, якого він мав доправити в камеру до королеви? Інакше він би довідався, що це давній приятель Марії Антуанетти шевальє де Ружвіль, один із тих дворян, що двадцятого червня, важачи життям, відборонили королеву. Але, здається, в Мішоні, колишнього спільника барона де Баца, були причини — і надто вже дзвінкі, важкенькі й лискучі — не питати про наміри того незнайомого добродія; мабуть, змова сягнула далі, ніж видно сьогодні по її затертих слідах.

Хай там що, але 28 серпня під дверима в’язничної камери забряжчали ключі. Королева й жандарми підвелися. Коли відкривали тюремні двері, вона завжди спершу лякалася, бо вже кілька місяців майже кожен несподіваний прихід начальства приносив лиху вістку. Та це лише Мішоні, потаємний друг, а з ним якийсь незнайомий добродій, ув’язнена й уваги на нього не звернула. Марія Антуанетта відітхнула, почала розмову з Мішоні й запитала про своїх дітей — матері найдужче боліло серце за них. Мішоні приязно розповідав, королева проясніла: для неї було вже щастям, коли лускав скляний ковпак мовчання і хто-небудь згадував про її дітей.

Та раптом Марія Антуанетта зблідла мов смерть. Усього на мить, а потім кров кинулась їй в обличчя. Вона затремтіла й мало не звалилася з ніг. Несподіванка надто велика — вона впізнала Ружвіля, дворянина, якого сотні разів бачила біля себе в замку і який був здатен на будь-який відчайдушний учинок. Що це, — надто швидко збігає час, їй несила всього передумати, — що це може означати, якщо такий вірний, надійний друг ураз об’явився в її камері? Може, її хочуть урятувати? Може, щось сказати? Щось передати? Вона не зважується заговорити до Ружвіля, боячись жандармів і прибиральниці, не зважується й пильно подивитися на нього, однак помічає, що він усе їй робить якісь знаки, котрі вона не може зрозуміти. Яке щастя, а водночас і мука — після довгих місяців самотності нарешті побачити вісника й — не зрозуміти його вістки; збентежена жінка все дужче непокоїться й заразом боїться виказати себе. Мабуть, Мішоні примітив її збентеження і згадує, що йому треба відвідати решту камер; разом із незнайомцем він швидко виходить за двері, наголосивши, що зайде ще раз.

Зоставшись на самоті, Марія Антуанетта — коліна все трусилися — сіла й намагалась опанувати себе. Вирішила, як ті двоє повернуться, бути спокійнішою й уважнішою, ніж при першій несподіваній зустрічі, й пильнувати кожного знаку й руху. І справді, вони повернулися, знов забряжчали ключі, знов зайшли Мішоні й Ружвіль. Тепер Марія Антуанетта вже опанувала себе. Розмовляючи з Мішоні, вона пильніше, ретельніше, гостріше стежить за Ружвілем і раптом помічає, як той підморгнув і кинув щось у куток за грубку. Серце в неї мало не вискочить, чекати вже несила, хочеться прочитати вістку; щойно Мішоні й Ружвіль вийшли з кімнати, вона, й далі цілком володіючи собою, під якимось приводом вислала їм услід жандарма. І скори­сталася тою хвилиною перебування без нагляду, щоб ураз ухопити сховане. Що? Сама лише гвоздика? Аж ні, у квітці стримить згорнута записка. Дістає й читає: «Моя повелителько, я ніколи Вас не забуду, я й далі готовий на будь-які жертви, щоб засвідчити Вам свою відданість. Якщо для тих, хто поряд із Вами, потрібно триста чи чотириста луїдорів, я принесу їх наступної п’ятниці».

Можна собі уявити почуття цієї безталанниці, коли сталося чудо народження надії. Немов ангел своїм мечем ізнову проламав склепіння. Всупереч заборонам, поглумившись з усіх заходів Комуни, крізь сім чи вісім узятих на прогоничі дверей у страхітний і неприступний дім загибелі проник лицар ордену Святого Людовіка, надійний і відданий рояліст — рятунок тепер уже близько.