Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

чоловікові обіцянку, яку той двадцять п’ять років тому дав Марії Терезії: до останньої миті берегти її дочку. За столом у Мерсі вони склали енергійного листа до принца Кобурзького, головнокомандувача австрійських військ: «Поки для королеви не було прямої загрози, можна було й мовчати, боячися розлютити дикунів, що пильнують її. Сього­дні ж, коли її віддали кривавому трибуналові, нехай усякі заходи, які можуть урятувати королеву, будуть Вашим обов’язком». Наструнчений де Ламарком, Мерсі вимагає швидким маршем негайно рушити на Париж, щоб нагнати там страху; решту воєнних операцій треба відсунути заради цієї, найдоконечнішої. «Дозвольте мені, — нагадує Мерсі, — сказати про той жаль, який усі ми колись відчуємо через те, що були в таку мить бездіяльні. Нащадки не повірять, що такий непрощенний злочин могли скоїти на відстані кількох годин походу переможної армії, а та армія навіть не пробувала цьому перешкодити».

Та, на жаль, з проханням урятувати Марію Антуанетту зверталися до недолугого, а передусім украй тупого й огидного солдафона. Про це й свідчила відповідь головнокомандувача принца Кобурзького. Так, ніби 1793 року ще тривали часи сумнозвісного трактату «Молот відьом» та інквізиції, цей відомий своєю «nullité»[163] герцог запропонував «у разі, якщо вдадуться хоч до найменшого насильства щодо особи Її Величності королеви, то чотирьох нещодавно взятих у полон членів Конвенту негайно колесують живцем». Мерсі й де Ламарк, благородні, освічені дворяни, просто злякалися такої дурниці й побачили, що нема ніякого сенсу провадити переговори з тим йолопом, — тому де Ламарк наполіг, щоб Мерсі негайно написав на Віден­ський двір: «Одразу ж пошліть нового кур’єра, подбайте, щоб там збагнули всю небезпеку, викажіть крайню тривогу, яка, на жаль, задосить обґрунтована. Треба, щоб у Відні нарешті зрозуміли, що для імперського уряду буде вкрай прикро й, осмілюся сказати, навіть згубно, коли згодом історія скаже, мовляв, за сорок миль від могутньої й переможної Австрії загинула на ешафоті висока донька Марії Терезії, а ніхто навіть не пробував її врятувати. Герб нашого імператора навіки б укрився ганьбою». Щоб іще дужче запалити цього вже трохи нерухливого літнього добродія, він дорікає ще й самому Мерсі: «Дозвольте мені зауважити, що відвіку несправедливий людський суд неправильно поцінує Ваші щирі почуття, котрі шанують усі друзі, якщо за теперішніх невтішних обставин Ви одразу ж і чимдалі сильніше не поч­нете розбуркувати наш двір від його згубного отупіння».

Сколошканий такою пересторогою, старий Мерсі нареш­ті розворушився й написав до Відня: «Хотілось би знати, чи відповідає гідності й інтересам імператора оста­ватися простим глядачем, не пробуючи відсунути або й відвернути лиху долю, що чатує на його пресвітлу тітку... Хіба за таких обставин імператор не повинен виконати свій родинний обов’язок?.. Не можна забувати, що нащадки колись судитимуть поведінку нашого уряду — й хіба не треба боятися суворості цього присуду, якщо Його Величність імператор не робить ані спроб урятувати королеву, ні офірує нічим заради неї?»

Цей досить відважний, як на посла, лист байдужісінько поклали порошитись у якусь теку в двірській канцелярії, не зволивши навіть дати відповідь. Імператор Франц, спокійно шпацируючи в Шенбрунні, не збирався навіть пальцем кивнути; герцог Кобурзький спокійно сидів на зимових квартирах і так немилосердно муштрував своїх солдатів, що їх розбіглося більше, ніж могло б загинути в найкривавішій битві. Всі монархи були спокійні, байдужі й безтурботні. Хіба для прадавнього Габсбурзького дому важила якась дрібка честі! Ніхто й пальцем не кивнув, щоб урятувати Марію Антуанетту, і Мерсі, раптом не вдержавши гніву, гірко промовив: «Вони б не рятували її навіть тоді, якби навіч бачили, як її ведуть на ґільйотину».

На герцога Кобурзького, на Австрію, на принців, емі­грантів і родичів покладатись уже не можна — отже, Мерсі й Ферсен власними силами вдались до останнього засобу — підкупу. Через танцмейстера Новерра, через якогось непевного фінансиста в Париж переправили гроші — й ніхто не знає, в чиї руки вони потрапили. Спершу спробували підійти до Дантона, котрого — Робесп’єр відчував це нехибно — скрізь вважали приступним; на превелике диво, пробили дорогу й до Ебера, — хоча, як здебільшого при підкупах, бракує доказів, але вражає те, що цей голов­ний горлань, який кілька місяців казився мов епілептик, вимагаючи, щоб «grue» нарешті «залили за шкуру сала», тепер раптом почав говорити, ніби її треба повернути в Тампль. Хіба хтось може сказати, який мали або мали б успіх ці таємні переговори? Хай там як, проте золотими кулями почали стріляти запізно. Бо коли ці вправні друзі намагались урятувати Марію Антуанетту, ще один, геть невправний, уже зіпхнув її в могилу: як і завжди в її житті, друзі скоїли більше лиха, ніж усі вороги.

Остання спроба

З усіх в’язниць часів революції в Конс’єржері, цьому «передпокої смерті», були найсуворіші порядки. Над дверима цієї прадавньої споруди з грубезного тесаного каменю, обкуті залізом двері якої були завтовшки в долоню, кожне вікно було заґратоване, кожен коридор — замикався, — споруди, що її стерегло дві сотні тюремників, можна було б написати Дантові слова: «Лишайте сподівання всі, хто входить...» Проіснувавши сотні років і всемеро посилившись у добу масового терору, система охорони унеможливлювала будь-який зв’язок із зовнішнім світом. Годі було передати листа чи навідати в’язня — охоронці набиралися не з дилетантів-вартових, як у Тамплі, а з досвідчених тюремників, що вже зналися на всіх хитрощах; крім того, до в’язнів засилали так званих «moutons», професійних шпиків, котрі заздалегідь сповіщали начальство про найменшу спробу до втечі. Повсюди, де роками або й десятки років існує якась система, будь-яка індивідуальна боротьба проти неї видається марною.

Але якимось незбагненним чином усе ж таки можна опертись будь-якому колективному насильству: незламна й рішуча людина зрештою завжди сильніша, ніж будь-яка система. Поки воля в людини не скорена, вона завжди зводить нанівець будь-які паперові накази — ці слова справедливі й щодо Марії Антуанетти. Завдяки дивовижним чарам, які почасти випромінював титул, а не менше — притаманна їй певна велич, уже через кілька днів усі, хто мав її стерегти в Конс’єржері, стали їй друзями, помічниками й служниками. Ключариха мала тільки замітати в її камері й варити найпростіший харч. Але вона зворушливо і дбайливо готувала королеві вишукані страви, допомагала їй зачісуватися, щодня навмисне ходила зі жбаном на інший край міста, щоб принести води, яка більше смакувала королеві. І її служниця, як де мала вільну хвилину, й собі шмигала до королеви, пропонуючи свою поміч. А що ж робили жандарми з закрученими вусами, великими дзенькотливими шаблями і завжди набитими рушницями —