Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

з авантюри Баца й далі служив головним інспектором в’язниць — торговець лимонадом Мішоні, далі в миготливому світлі ступала королева, за нею біг маленький песик — єдине живе створіння, якому дозволили провести її у в’язницю. З огляду на пізню годину, а ще й на те, що була б комедія вдавати, ніби ніхто в Конс’єржері не знає, хто така Марія Антуанетта, королева Франції, проминули звичайну канцелярську процедуру запису до в’язниці, дозволивши їй одразу піти до камери й лягти спочивати. Служниця ключарихи, бідолашне сільське дівча Розалі Ларморльєр, — воно не вміло писати, та все ж завдяки йому ми маємо найвірогідніші і вкрай зворушливі повідомлення про останні сімдесят сім днів королеви, — аж трусячись від ляку, пішла за блідою, вбраною в чорне жінкою й запропонувала їй допомогти роздягтися. «Дякую, дитино, — відповіла королева, — відколи я нікого не маю, я сама себе обслуговую». Спершу вона повісила на цвях у стіні свого годинника — щоб можна було міряти той короткий, а проте безконечний час, який їй зоставили. Потім розібралась і лягла. Зайшов жандарм із набитою рушницею, замкнули двері. Розпочався останній акт великої трагедії.

І в Парижі, і в усьому світі знали, що Конс’єржері — осібна в’язниця для найнебезпечніших політичних злочинців; якщо чиєсь ім’я потрапляло у списки її в’язнів — це вже майже довідка про смерть. З в’язниць Сен-Лазар, Карм, Абатства та інших люди знову повертались у світ, а з Конс’єржері — ніколи, хіба що в надзвичайних, вельми нечастих випадках. Отже, Марія Антуанетта й уся громад­ськість мають (і повинні) вірити, що перевід у дім загибелі — це вже перше на танку смерті. Та насправді Конвент і в гадці не має так бездумно судити королеву, цього національного заручника. Зачіпливий перевід у Конс’єржері мусить, мов батогом, підігнати мляві переговори з Ав­стрією, бути грізною похвалкою «покваптеся», стати засобом політичного тиску; de facto, мов у трубу протрубивши звинувачення, Конвент спокійно відклав його вбік. Навіть через три тижні після патетичного переводу до «передпокою смерті» — звісно, зачувши про те, всі іноземні газети вжахнулися (цього й прагнув Комітет Громадського Порятунку) — громадський обвинувач революційного трибуналу Фуке-Тенвіль не підготував іще жодного папера; протрубивши, мов на останній суд, про Марію Антуанетту не згадували ні в яких прилюдних дебатах ні в Конвенті, ні в Комуні. Щоправда, в «Père Duchesne» Ебер, найпаскудніший пес революції, гавкав і далі, мовляв, «повія» (grue) мусить нарешті «поміряти Самсонову краватку», а сам кат Самсон має «пограти головою вовчиці в м’яч». Але, мислячи глибше, Комітет Громадського Порятунку не зважає на його запитання, мовляв, навіщо «шукати груші на вербі, щоб засудити австрійську тигрицю, і збирати докази для вироку, коли, якщо судити справедливо, її треба посікти на капусту за всю ту кров, що лежить на її сумлінні», — цей несамовитий крик і галас ні на п’ядь не посунув таємні плани Комітету Громадського Порятунку, що знай дивився на воєнні карти. Хто його зна, як іще може згодитися ця Габсбурґівна, й, мабуть, дуже скоро, адже в липні французьким арміям довелося непереливки. Союзники щомиті могли рушити на Париж — навіщо ж проливати дурно таку неоціненну кров! Хай Ебер і далі кричить і навісніє, це лише посилить враження, ніби скоро готують страту, насправді ж долю Марії Антуанетти Конвент ще не вирішив, її не звільняли й не судили. Тільки так, щоб усі бачили, підняли над її головою меча і, повертаючи так і сяк, блискали гострим лезом, сподіваючись налякати Габсбурґів і врешті змусити їх до поступливості на переговорах.

На лихо, звістка про те, що Марію Антуанетту переводять у Конс’єржері, нітрохи не злякала її родичів: Марію Антуанетту Кауніц уважав потрібною для габсбурзької політики, поки вона була королева Франції; до скинутої володарки, звичайнісінької, нещасної жінки міністрам, генералам, імператорам цілком байдуже — дипломатія не знає ніяких сентиментів. Тільки одному, геть безсилому, ця вістка була мов ніж у серце — Ферсенові. В розпачі він пише сестрі: «Дорога Софі, єдина моя подруго, ти вже напевне знаєш, яке страхітливе лихо спіткало королеву: за декретом того мерзенного Конвенту її передали революційному трибуналові й перевели у в’язницю Конс’єржері. Відтоді я вже не живу, бо таке животіння, як у мене, й той дошкульний, нескінченний біль називати життям не можна. Мені здається, що якби я принаймні міг сприяти її звільненню, то страждав би менше. Мені нестерпно нічого не робити, а тільки жебрати в усіх якоїсь допомоги. Тільки ти можеш відчути, як я страждаю, для мене вже все пропало, скорбота буде довічна, забуття принесе лише смерть. У мене все падає з рук, з думки не йдуть нещастя цієї тяжкостражденної й гідної володарки. Я ніколи не мав сили приховати те, що в мене на серці. Я віддав би своє життя, щоб урятувати їі, але нічого не можу; якби я міг померти, рятуючи її, то був би найщасливіший». І через кілька днів знову: «Я дорікаю собі за те, що дихаю, як тільки згадую, в якій жахітній тюрмі її ув’язнили. Ця думка крає мені серце, затруює життя, мене без упину шматують біль і лють». Та хіба малий і непомітний добродій Ферсен має якусь вагу для всемогутніх генеральних штабів, для мудрої і високої великої політики? Хіба він міг робити щось інше, крім без упину виливати в марні прохання свій гнів, злість і розпач — той лютий пекельний вогонь, що палив йому душу; крім оббігати один за одним передпокої військових і державних діячів, володарів та емигрантів, благаючи не бути такими ганебно байдужими до того, як принижують королеву Франції, принцесу Габсбурзького дому, як її вбивають. Але скрізь натрапляє він на люб’язну й ухильну байдужість, навіть вірний слуга Марії Антуанетти граф Мерсі здався йому «зимним» («dé glace»). Мерсі шанобливо, проте рішуче відхилив усяке Ферсенове втручання й, на превеликий жаль, саме при цій нагоді виказав свою особисту досаду: Мерсі ніколи не пробачив Ферсенові, що той був ближче до королеви, ніж це дозволяли звичаї, і саме від коханця королеви — єдиного, хто любив її і прагнув урятувати їй життя, — не хотів приймати ніяких указівок.

Але Ферсен не поступається. Він оскаженів від крижаної людської незворушності, яка так разюче відрізнялася від його вогненного серця. Оскільки Мерсі відмовився, він звертається ще до одного вірного приятеля королівської родини — графа де Ламарка, котрий свого часу вів переговори з Мірабо. І в нього він знайшов людське розуміння. Граф де Ламарк подався до Мерсі й нагадав старому