Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Певне, щоб за крок від могили врятувати її життя, нитки змови напинали руки любого Ферсена, певне, що брали участь могутні й незнані помагачі. Зневірена, посивіла від горя жінка нараз знову відчула сміливість і потяг до життя.

Відчула сміливість — і, на лихо, навіть завелику. Повірила — й, на жаль, задуже. Вона зразу збагнула, що триста або чотириста дукатів мають піти на підкуп жандарма в її камері, — якраз це й повинна вона зробити, а за решту потім уже подбають друзі. Й раптом, спалахнувши оптимізмом, одразу взялася до роботи. Роздерла на клаптики ту зрадливу записку й сама готує відповідь. Олівця, ручку й чорнило в неї відібрали, зоставалося тільки трохи паперу. Вона дістала його й виколола — нужда робить вигадливим — букви відповіді на малесенькому клаптику, який і донині (щоправда, потім його знову кололи і тексту прочитати вже не можна) зберігається як реліквія. Пообіцявши велику винагороду, вона віддала цього папірця жандармові Жильберу, щоб він передав його незнайомцеві, коли той прийде знову.

Далі всю цю історію повиває морок. Здається, що жандарм Жильбер у душі вагався. Для такого злидаря, як він, вельми спокусливо блищали триста чи чотириста луїдорів, але несвітськи блищав і блимав ще й ніж ґільйотини. Він співчував бідолашній жінці, але й боявся за себе. Що робити? Виконати доручення — означає зрадити Республіку, а стати викажчиком — надужити довіру тієї бідолашної безщасниці. Тож сердега жандарм подався спершу кружним шляхом і звірив усе ключарисі, всемогутній пані Рішар. А пані Рішар і собі збентежилась. Вона теж не зважилась ні мовчати, ні прямо розповісти й анітрохи не хотіла вплутатись у таку карколомну змову; мабуть, що й у неї у вухах таємниче видзвонював мільйон.

Зрештою пані Рішар зробила те саме, що й жандарм: не виказала, але й не зовсім мовчала. Як і жандарм, вона посунула відповідальність далі й переповіла історію про ту потаємну записку своєму начальнику Мішоні, котрий, зачувши про це, побілів, як полотно. Справа знову робилася непевна. Чи Мішоні й раніше примітив, що Ружвіль був поплічник королеви, чи тільки зараз дізнався? Він був утаємничений у змову чи Ружвіль обдурив його? Хай там що, як же прикро, що про все знають аж двоє. Вдавши неабияку суворість, він забирає в доброї пані Рішар підозрілого папірця, кладе до кишені й велить нікому про це не говорити. Так він сподівається надолужити бездумність королеви і щасливо залагодити цю прикру історію. Певне, далі він нікому не доніс; як і в першій змові барона де Баца, він потихеньку відсунувся від діла, скоро лиш зачувши небезпеку.

Все було б гаразд, але, на лихо, ця справа не давала спокою жандармові. Жменя дукатів, мабуть, запечатала б йому рот, але в Марії Антуанетти грошей не було — і мало-помалу він злякався за свою голову. Сміливо промовчавши п’ять днів (у справі цей факт найбільш підо­зрілий і нез’ясований), ні перед ким не розтуливши рота, 3 вересня він зрештою доповів начальству; через дві години в Конс’єржері примчали стривожені комісари Комуни й почали допитувати всіх причетних.

Спершу королева збрехала. Вона, мовляв, нікого не знає, а коли її спитали, чи кілька днів тому вона писала якусь записку, незворушно відповіла, що в неї нема чим писати. Мішоні спершу теж прикинувся дурнем, сподіваючись на мовчанку, мабуть, уже підкупленої пані Рішар. Однак та сказала, що записку віддала йому, тож він мусив її принести (але по-мудрому наробив іще дірочок, так що годі було щось прочитати). Наступного дня на другому допиті королева вже не відпиралась. Визнала, що справді знає того дворянина з Тюїльрі, отримала від нього записку у гвоздиці й написала відповідь, — отже, не заперечувала своєї участі й провини. Але, вже віддаючи себе в жертву, боронила того, хто йшов на жертву заради неї, не назвала імені Ружвіля, а сказала, що не пригадує, як звуть того гвардійського офіцера; не менш великодушно покрила й Мішоні, врятувавши йому життя. Але через день Комуна і Комітет Громадського Порятунку вже знали Ружвілеве ім’я й поліціянти всього Парижа намарне шукали чоловіка, котрий хотів урятувати королеву, а насправді зіпхнув її в могилу.

Своїм незграбним початком ця змова страшенно прискорила королевину долю. Враз обірвалось милосердя й лагідність, які мовчки дозволялися досі. В неї забрали всі дрібнички, зняли останнього персня, відібрали золотого годинничка — останню материну пам’ятку, привезену ще з Австрії, — а також медальйончик, де вона любовно зберігала волосся своїх дітей. Звісно, відібрали й голки, якими вона так вигадливо написала листа до Ружвіля, заборонили ввечері палити світло. Поблажливого Мішоні усунули від роботи, пані Рішар також заступила нова наглядачка пані Больт. Водночас декретом Комуни від 11 вересня цю затяту й невиправну злочинницю мали перевести в найбільш надійну і неприступну камеру — й оскільки в цілій Конс’єржері такої, яка б задовольнила перелякану Комуну, не знайшли, довелося звільнити приміщення аптеки й по­ставити двоє залізних дверей. Вікно, що виходило в жіночий двір тюрми, замурували до середини ґрат; два жандарми під вікнами й ті, котрі навпереміну день і ніч сиділи в сусідній кімнаті, головою відповідали за ув’язнену. За всіма земними мірками ніхто некликаний до неї вже не пройде — тільки той, чия робота й покликання — кат.

Тепер Марія Антуанетта опинилася на останнім, найнижчім щаблі самотності. Нові тюремники та жандарми, хоча й були начебто приязні, боялися навіть слово сказати цій небезпечній жінці. Нема вже годинничка, який тихим цоканням розділяв безконечний час, відібрали шиття, залишили тільки песика. Аж тепер, через чверть століття, зоставшись цілком самотня, Марія Антуанетта згадала про розраду, до якої так часто схиляла мати; вперше в житті вона попросила книги і своїми слабими, запаленими очима читала одну за одною — не могли їх наноситися. Не брала ніяких романів, п’єс, нічого веселого, сентиментального, нічого про любов — усе б це дуже нагадувало колишнє, — а тільки книги про неймовірні пригоди, описи подорожей капітана Кука, розповіді про кораблетрощі й відчайдушні мандрівки — те, що захоплює й пориває, збуджує і запирає дух, те, що примушує забути світ і час. Її самотність поділяють самі вигадані, вимріяні постаті. Ніхто вже не приходить, ніхто не провідує, вдень вона чує лише бамкання дзвонів розташованої неподалік церкви Сен-Шапель, і вищання ключа в замкові, а потім знову тиша, довічна тиша в низькім покої, тіснім, вологім і темнім, немов домовина. Брак руху й повітря ослабив її тіло, вона виснажилась від важких кровотеч. І коли врешті її покликали на суд, із