Донна Тартт - Таємна історія

Екстрасенсом виявилася молода матір із північних районів штату Нью-Йорк. Одного разу вона намагалася «прикурити» двигун автомобіля, її вдарило електричним струмом, а коли вона за три тижні вийшла з коми, то вже могла «пізнавати» речі та не знайомих їй людей на дотик. Жінка вже співпрацювала з поліцією в кількох випадках зникнення людей, причому успішно. Одного разу їй навіть вдалося знайти тіло задушеної дитини, просто вказавши координати на мапі. Генрі, марновірний настільки, що інколи залишав під порогом будинку блюдечко з молоком для втихомирення злих духів, котрі могли б нагодитись, із захватом спостерігав, як вона сама-одна блукає околицями студмістечка. У товстих окулярах, провінційному півпальті, із рудим волоссям, підв’язаним шаликом у горошок.

— Шкода, але я не можу наражатися на ризик і познайомитися з нею особисто, — говорив він. — А так хотілось би з нею поспілкуватися.

Проте більшість наших однокурсників до нестями довела інша новина — не знаю, наскільки точна, — про те, що Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків відправило до нас своїх агентів, щоб ті провели розслідування під прикриттям. Коли Теофіль Ґотьє писав про вплив драми Альфреда де Віньї «Четтертон»[180] на паризьку молодь, то зазначав, що після її прем’єри на вулицях можна було чути поодинокі постріли пістолів; після звістки про агентів у Гемпдені ніч ознаменувалася шумом води в туалетних бачках. Амфетамінщики та кокаїнщики тинялися по студмістечку зі скляними очима, причмелені від несподіваної втрати. А в скульптурній майстерні хтось змив у каналізацію стільки драпу, що для прочищення відстійника довелося викликати асенізаторів.

У понеділок близько шістнадцятої тридцяти до мене прийшов Чарльз.

— Привіт. Хочеш перекусити?

— А де Камілла?

— Хтозна. — Його тьмяний погляд ковзнув по кімнаті. — То ти йдеш чи ні?

— Ну… звичайно ж, — відповів я.

Він прояснів.

— Добре. А то я вже замовив таксі.

Таксист, рум’яний чолов’яга на ім’я Джуніор, котрий того першого осіннього дня возив нас із Банні в місто, а за три доби востаннє транспортуватиме його ж у Коннектікут, цього разу в катафалку, подивився на нас у дзеркало заднього огляду, коли вивертав на Коледж-драйв:

— По пабах чи по бабах? — запитав він.

Це був його стандартний жарт.

— По пабах, — відповів я, уточнивши, що ми прямуємо в Brasserie.

— Ні, — раптом озвався Чарльз. Він по-дитячому схилився на двері, дивлячись прямо перед собою та барабанячи пальцями по підлокітнику. — Нам на Катамаунт-стріт, 1910.

— Де це? — спитав я в нього.

— О, сподіваюся, ти нічого проти не матимеш, — дивлячись майже на мене, відповів він. — Закортіло чогось свіженького. Не дуже далеко звідси, крім того, мені вже осточортіло меню в Brasserie, а тобі ні?

Дорога привела нас у бар під назвою Farmer's Inn, не примітний ні своєю кухнею, ні декором (розкладними стільцями та столами з вогнетривкого пластику Formica), ні ріденькою клієнтурою, що складалася переважно зі спитих селян, старших за шістдесят п’ять. Заклад абсолютно всім поступався перед Brasserie, крім одного — щедрих стопок небрендового віскі всього лише по п’ятдесят центів.

Ми сиділи в кінці шинкваса біля телевізора. Транслювали баскетбольний матч. Барменка — дама п’ятдесятирічного віку з бірюзовими тінями та рясними перснями під їх колір — окинула нас, наші костюми та краватки поглядом. Здається, її подивувало Чарльзове замовлення двох подвійних порцій віскі та одного клубного бутерброда.

— Ага, хлопчики, — прокаркала вона папужим голосом, — то вам іноді дозволяють хильнути чарочку-другу?

Уявлення не маю, про що вона: доскіпувалася до нашого одягу чи до Гемпден-коледжу? Може, хотіла перевірити наші документи? Чарльз, який іще секунду тому сидів понурий, раптом підвів погляд і подарував їй надзвичайно люб’язну й теплу усмішку. Він умів спілкуватися з офіціантками. Вони завжди крутилися навколо нього в ресторанах і приділяли йому особливу увагу.

Ця, наприклад, здивовано та вдоволено подивилася на нього й різко розсміялася.

— Ну ви тіки подивіться, — хрипким голосом промовила вона, потягшись рукою в каблучках по прикурену сигарету Silva Thin, яка стирчала в попільничці. — А я вже думала, що це якісь діти мормонів зайшли по кока-колу.

Варто їй було продефілювати на кухню й передати наше замовлення («Білле! — почули ми її за шарнірними дверцятами. — Білле, ти тіки послухай!»), як із Чарльзового обличчя вмить зникла усмішка. Він узяв свою чарку й невесело знизав плечима, коли я спробував перехопити його погляд.

— Пробач, — сказав він. — Я сподіваюся, ти нічого не маєш проти цього закладу. Тут дешевше, ніж у Brasserie, та й ніхто нам не заважатиме.

Чарльз був не в гуморі спілкуватись. Інколи щебетливий, він так само міг понуро замикатися в собі та не промовляти ні слова. От і зараз мій товариш сперся обома ліктями на стільницю, а чуб упав йому на очі. Коли принесли бутерброд, він розібрав його на складові, виїв бекон, а решту лишив. Я тим часом цмулив своє віскі та дивився гру «Лос-Анджелес лейкерс». Дивно було сидіти тут, у вермонтському барі з липкими столами та браком освітлення, і дивитися цей матч. У Каліфорнії, біля мого попереднього місця навчання, був один питний заклад під назвою «Фальстаф», що мав широкоекранний телевізор. Мене туди на доларове пиво та матчі «Лейкерс» тягав один пригальмований дружбан на ім’я Карл. От і зараз він, можливо, сидів на високому табуреті з червоного дерева й дивився ту саму гру.

Мене відвідували ці та інші депресивні думки, Чарльз допивав своє четверте чи п’яте віскі, аж раптом хтось почав балуватися дистанційкою й перемикати канали: «Своя гра», «Колесо фортуни», ток-шоу Мак-Ніла й Лерера, нарешті, місцеве ток-шоу «Вечірній Вермонт». Антураж нагадував новоанглійський фермерський будиночок — декорації у вигляді мінімалістичних шейкерських[181] меблів, розвішаний на дерев’яному заднику старезний реманент, вила й усе таке інше. Вела програму Ліз Окавелло. Намагаючись наслідувати Опру Вінфрі чи Філа Донаг’ю, наприкінці кожного ефіру вона закидала гостей програми питаннями з метою розпалити жваве обговорення, і зазвичай ця тактика не мала успіху, передусім тому, що більшість запрошених, як-от, наприклад, уповноважений штату в справах ветеранів або ж представники медичного підрозділу «Храмовників Північної Америки»[182], котрі оголошували про черговий День донора («Так де, ви кажете, можна буде здавати кров, Джо?»), не мали схильності до теревенів.

Мені знадобився певний час, аби зрозуміти, що того дня її гостем виявився Вільям Ганді. Сьогодні він постав перед камерами в костюмі (не поліестеровому світло-блакитному, а старомодному, що припав би до смаку сільському проповіднику) і з незрозумілих для мене спершу причин говорив у тональності експерта про арабів та ОПЕК.

— ОПЕК, — говорив він, — це причина, через яку в нас більше