Донна Тартт - Таємна історія

Ми пили чай. Лампа горіла теплим вогнем, і квартира здавалася тихою та затишною. Удома, в ліжку, коли я пірнав із головою в провалля власних жадань, омріяні сцени завжди починалися саме так: сонна хмільна година, ми тільки вдвох, і за сценарієм вона неминуче мовби випадково торкалася мене або нахилялася близько й зручно для мене, черкнувши щокою по моїй, аби вказати там якийсь абзац у книзі; я хапався за ці нагоди лагідно, але й по-чоловічому, для зачину енергійніших розкошів.

Надто гаряча чашка чаю обпекла мені пальці. Я поставив її й поглянув на Каміллу, яка в невіданні палила сигарету заледве за пів-метра від мене. Я міг би навіки загубитися в тому особливому маленькому обличчі, в песимізмі її прекрасних уст. «Іди-но сюди. Може, погасимо світло?» Коли я уявляв, як вона промовляє ці фрази, вони звучали нестерпно солодко. Тепер же, сидячи поруч із нею, я думав, наскільки ж немислимі вони могли б бути в моєму виконанні.

І все ж таки. Невже обов’язково тільки так? Вона причетна до двох убивств і незворушно, ніби яка Мадонна, спостерігала за смертю Банні. Не минуло ще й півтора місяця, як промовляв холоднокровний голос Генрі: «Звісно, що плотський елемент був присутній».

— Камілло? — гукнув я.

Вона підвела на мене неуважний погляд.

— Так що сталося тієї ночі в лісі?

По-моєму, я чекав від неї якогось здивування, принаймні його імітації. Вона ж навіть не зморгнула.

— Не можу сказати, що багато пам’ятаю, — поволі відповіла вона. — А те, що не забулося, практично неможливо описати. Уже зараз спогади не настільки чіткі, як іще пару місяців тому. Мабуть, слід мені було це все десь записати.

— Але ж ти щось пам’ятаєш?

Відповіла вона не одразу.

— Ну, я певна, ти вже все почув від Генрі. Коли говориш про це вголос, у самої складається враження, ніби таку дурню верзеш. Пам’ятаю зграю собак. Свої руки, обплетені зміями. Охоплені полум’ям дерева, схожі на велетенські смолоскипи. Певний час біля нас була присутня п’ята особа.

— П’ята особа?

— Ну, не завжди особа.

— Я тебе не розумію.

— Пам’ятаєш, як греки називали Діоніса? Πολυειδής — Багатоликий. Інколи він чоловік, інколи — жінка. А подекуди — дещо інше. Щодо спогадів, то я… я тобі скажу так, — раптом заявила вона.

— Що? — Мене обіймало сподівання нарешті почути якусь пристрасну «зубату» деталь.

— Той мертвяк. Лежав на землі. Із роздертим животом, над яким стояла пара.

— Животом?

— Ніч видалася тоді холодна. А ще мені нізащо не забути того запаху. Коли мій дядько розбирав оленя, тхнуло так само. Спитай у Френсіса. Він також це пам’ятає.

Я надто перелякався, аби щось казати у відповідь. Вона потягнулася до заварника й долила собі чаю.

— Ти знаєш, чому, я думаю, нам не щастить останнім часом? — поцікавилася вона.

— Чому?

— Бо страшні нещастя накликає той, хто не ховає мертве тіло. Ти ж знаєш, фермера тоді практично одразу знайшли. Але згадай сердешного Палінура[179] в «Енеїді». Він іще довго бродив світами й переслідував усіх. Боюся, ніхто з нас не зможе виспатися, доки Банні не опиниться в землі.

— Це якась нісенітниця.

— У четвертому столітті до нашої ери, — розсміялася вона, — цілий аттичний флот не зміг відпливти, бо чхнув якийсь вояк.

— Ти забагато спілкуєшся з Генрі.

Камілла помовчала мить. І додала:

— А ти знаєш, що нас примусив зробити Генрі за кілька днів після пригоди в лісі?

— Що?

— Зарізати порося.

Мене шокувала не стільки її заява, скільки моторошний спокій, із яким вона це вимовила.

— О Боже! — тільки й видихнув я.

— Ми перерізали йому горлянку. А потім по черзі тримали його над собою, поки воно спливало кров’ю нам на голови й руки. Справжній кошмар. Мене мало не знудило.

Мені здалося, що купіль у крові, хоч би й свинячій, одразу після вбивства навряд чи можна назвати мудрим учинком. Але все, на що я спромігся:

— Навіщо йому це здалося?

— Убивство — це бруд. І вбивця занечищує будь-кого, з ким контактує. А кров можна змити тільки кров’ю. Ми сточили кров поросяти на себе. Потім пішли в дім і помилися. Після цього все було гаразд.

— Невже ти хочеш мені сказати, — почав був я, — що…

— Не переживай, — поквапилася перебити мене Камілла. — Не думаю, що цього разу він планує те саме.

— Чому ж? Не подіяло?

Вона не помітила мого сарказму.

— О ні. По-моєму, все чудово подіяло.

— То чому б не повторити?

— Бо в мене таке враження, що Генрі боїться, це може тебе розчарувати.

У дверному замку хтось засовав ключем, і за кілька секунд крізь двері ввалився Чарльз. Він струсив із себе пальто, яке жужмом звалилося на підлогу.

— Привіт-привіт, — проспівав він, скрадаючись по квартирі та позбуваючись піджака в аналогічний із пальтом спосіб. До вітальні він так і не зайшов, а різко розвернувся в коридор, який вів до ванної та спалень. Відчинились одні двері, потім — інші.

— Міллі, дівчинко моя, — почувся його голос. — Де ти, сонечко?

— От Господи, — зітхнула вона, а голосніше промовила: — Ми тут, Чарльзе.

Знову в полі зору з’явився Чарльз.

— Камілло, — він сперся на одвірок, — Камілло.

А потім побачив мене.

— Ти, — не дуже привітно заявив він. — А ти що тут робиш?

— Просто п’ємо чай, — пояснила Камілла. — Тобі налити?

— Ні, — Чарльз розвернувся і знову щез у коридорі. — Запізно. Я — спати.

Грюкнули двері. Ми з Каміллою перезирнулися. Я підвівся.

— Що ж, — сказав я, — краще мені піти додому.

Пошукові партії все ще працювали, але кількість містян серед їх учасників кардинально впала. Студентів узагалі практично не лишилось. Операція стала вузькопрофільною, таємною та професійною. Я чув, поліція навіть виписала на допомогу екстрасенса, експерта-дактилоскопіста і спеціально видресирувану в Деннеморській в’язниці зграю бладгаундів. Можливо, я надто боявся, що мене позначено секретним запахом і це забруднення, непомітне для більшості, здатний уловити собачий ніс (адже в кіно собаки першими розпізнають ґречних, ніким не запідозрених упирів), а тому почувався дуже забобонним і намагався обминати собак десятою дорогою. Навіть сонних лабрадорів викладача кераміки, що бігали по території з висолопленими язиками та шукали, з ким би погратись у фрисбі. Генрі ж найбільше переживав через екстрасенса, якого, напевне, уявляв такою собі Кассандрою, що верзе одне малозрозуміле пророцтво за іншим під хор поліцейських.

— Якщо нас і виявлять, — понуро переконував він, — то тільки таким чином.

— Невже ти віриш у все це?

Він мені подарував погляд, повний неймовірної зневаги.

— Ти мене дивуєш, — проказав він. — Гадаєш, існують тільки ті речі, які можна побачити на