Донна Тартт - Таємна історія

мовляв, підкинули федерали, і Клоук, за його словами, вважає, що все це якась лажа. «Підстава». Наче в «Місія нездійсненна» або романах параноїка Філіпа К. Діка[175]. Заявив Бремові, нібито ефбеерівці поставили десь у Дербінстоллі приховану камеру, — прям капець якийсь. Брем каже, це все через те, що Клоук боїться лягати спати й уже дві доби сидить на кристалічному меті. Замкнувся у себе в кімнаті, нюшить доріжку за доріжкою й ганяє на повторі одну й ту саму пісню Buffalo Springfield… знаєш, ні? «There's something happening here… What it is ain't exactly clear…»[176] Диво та й годі. Народ пробиває на сум, і він починає слухати старий хіпанський мотлох, який нізащо в світі не крутили б у притомному стані. Коли в мене здохла кішка, я сама напозичала купу записів Simon & Garfunkel[177]. Коротше… — Вона закурила. — І як мене могло від цього перти? Одним словом, Лора оце з ума сходить, бо якимсь чином їм вдалося простежити належність цього дзеркальця, а в неї й без того випробувальний термін уже є. Ти ж у курсі. Усі ці громадські роботи минулої осені через проблеми в Кюветної Ліч, коли вона настукала на них із Джеком Тайтельбаумом. Пам’ятаєш, правда?

— Уперше чую про Кюветну Ліч.

— Та ну. Ти її знаєш. Лярва ще та. А «Кюветною» її прозвали за те, що на першому курсі залетіла в кювет у татковім «вольво», перекинувшись у ньому перед цим чотири рази.

— Не розумію, до чого вона до нашої історії?

— Дивись, їй і не потрібно мати щось спільне з нашою історією. Річарде, ти як той мужик у «Тенетах зла». Тобі тільки фактаж подавай. Просто Лора з ума сходить, кумекаєш? А Служба підтримки студентів погрожує повідомити батьків телефоном, якщо вона не пояснить, що її дзеркальце робило в кімнаті Банні. Так вона ж поняття зеленого не має, звідки воно там узялося. Тут ще й ФБР дізнається про її «екстазі» на минулій «Весняній тусі» й тепер намагається вибити з неї імена. Я їй сказала: «Лоро, не роби цього. А то повториться історія з Кюветною Ліч, тебе всі ненавидітимуть, і тобі доведеться перевестися в інший універ». Усе, як казав Брем…

— Де зараз Клоук?

— Саме це я збиралася тобі розповісти, якщо заткнешся на хвилинку, Ніхто не знає. Весь такий накручений, учора ввечері попросив у Брема позичити йому машину, але сьогодні вранці авто стоїть собі на стоянці, всередині ключі, а Клоука ніхто й не бачив, і в кімнаті його немає, відбувається якийсь брєд, але ж мені нічого не відомо толком… Я просто більше ніколи не куритиму мет. Мандражевіль. До речі, постійно забуваю спитати, а що в тебе з оком?

Повернувшись до Френсіса, де вже були двійнята (Генрі пішов на обід із Коркоранами), я розказав усе, про що дізнався від Джуді.

— Слухай, так я ж знаю це дзеркальце, — промовила Камілла.

— І я теж, — додав Френсіс. — У плямах, темне. Якийсь час воно лежало в кімнаті Банні.

— Мені здавалося, це його власне.

— Цікаво, звідки воно в нього?

— Якщо дівчина забула його у вітальні, — гмикнув Чарльз, — то він міг просто забрати його собі.

Найпевніше, так воно й сталося. У Банні подекуди виявлялася клептоманія в легкій формі. Він тягнув собі в кишеню все дрібне й дармове, що погано лежало: манікюрні ножиці, ґудзики, різні котушки. Потім усе це безладно розпихувалося по маленьких захаращених сховках. Це було його таємним пороком. Водночас Банні ніколи не ятрила совість, якщо він раптом, не ховаючись, накладав лапу на вартісніші речі, які лишалися без належного нагляду. Це робилося з надзвичайною впевненістю та вправністю — Банні просто брав попід пахву пляшку зі спиртним або недоглянуту коробку з-під носа продавця квітів і йшов геть, навіть не озираючись. Мене постійно не відпускало враження, ніби він і сам не до кінця розуміє, що здійснює крадіжку. Адже колись я підслухав, як завзято та щиро Банні пояснював Меріон, що, на його думку, потрібно робити з людьми, які крадуть їжу з холодильників.

Хоч якими кепськими були справи Лори Стори, у Клоука вони виявилися ще гіршими. Пізніше ми дізналися, що машину Брема Ґернсі він повернув не з власної волі. Його змусили це зробити агенти ФБР, котрі зупинили його кілометрів за п’ятнадцять від Гемпдена. Клоука доправили назад, в аудиторію, де розташувався їхній штаб, і він просидів там майже цілий недільний вечір. Хтозна, що йому там розповідали, але знаю одне: уранці в понеділок для продовження допиту Клоук затребував адвоката.

Пані Коркоран (за словами Генрі) навісніла від будь-якої згадки про те, що Банні міг уживати наркотики. За обідом у Brasserie до їхнього столика підібрався репортер і спробував узяти коментар стосовно «приладдя для виготовлення та прийому наркотичних речовин», знайденого в кімнаті Банні.

Приголомшений пан Коркоран насупив брови і промовив:

— Що ж, звичайно ж, кгм, е-е…

А пані Коркоран, пиляючи свій стейк au poivre[178] із притлумленою нестямою, навіть не відірвала погляду від тарілки, що не завадило їй виголосити в’їдливу інвективу. «Приладдя для виготовлення та прийому наркотичних речовин», як його прозвали в газетах, не тотожне самим наркотикам, і їй страшенно прикро, що засоби масової інформації вирішили висунути обвинувачення проти особи за її спиною, користуючись тим, що вона не здатна оборонити себе сама. Мало того, що їй і без того не позаздриш останнім часом, так ще й незнайомці надокучають своїми припущеннями, нібито її син — наркобарон. Усі її докази були більш-менш раціональними та відповідали істині, що наступного дня New York Post сумлінно й донесла слово в слово, додавши до матеріалу не найкрасивіше фото пані Коркоран із роззявленим ротом та заголовок «МАТИ КАЖЕ: ТІЛЬКИ НЕ МОЯ ДИТИНА!»

Близько другої ночі понеділка Камілла попросила мене провести її додому від квартири Френсіса. Генрі поїхав додому опівночі, а сам Френсіс із Чарльзом, котрі пили без упину з четвертої по обіді, навіть не збиралися гальмувати. Вони обоє засіли на кухні з вимкненим світлом і з тривожною, на мій погляд, веселістю чарка за чаркою споживали небезпечні коктейлі (на основі віскі) під назвою «Блу блейзерс», які вогняною дугою переливали з одного цинового кухля в інший.

У себе перемерзла, заклопотана Камілла з гарячково розпашілими від морозу щоками запросила мене на чашку чаю.

— Може, не варто було їх там лишати на самоті? — ввімкнула вона освітлення. — Боюся, ще себе попідпалюють.

— Нічого з ними не станеться, — відповів я, хоч аналогічна думка