Донна Тартт - Таємна історія

— Дивно, — говорив Генрі, — але перше, про що я подумав, коли її скуштував, був ти.

— Ти про що?

— Вона мала дивний присмак. Горілий. Як у твоєї кави.

В аудиторії, за словами Генрі, була дошка, вся списана квадратними рівняннями, і дві переповнені попільнички на довгому столі, за яким сиділи всі втрьох. А також — ноутбук, валізка з емблемою ФБР для швидкозшивачів та коробка з карамельками, начиненими кленовим сиропом, у вигляді жолудів та пілігримів-ліліпутів, загорнутих у гофровані паперові формочки, — традиційний вермонтський сувенір. Останні належали італійцеві.

— Це гостинець для дітей, — пояснив він.

Звісно ж, Генрі виконав чудову роботу. Сам він цього не казав, але й так було зрозуміло. У якомусь сенсі він виступив автором цієї драми і тривалий час перечікував за лаштунками, перш ніж явитися на сцені й узятися за роль, яку сам для себе написав: прохолодний, але дружній, підданий сумнівам, не щедрий на подробиці, кмітливий, але не настільки, як у реальності. Мені він заявив, що йому сподобалося говорити з федералами. Девенпорт — типовий обиватель, не вартий зайвого слова, зате італієць — похмурий та ґречний, можна сказати, чарівний. («Ніби один із тих древніх флорентійців, котрих Данте зустрічає в Чистилищі».) Його прізвище було Шіола, і він страшенно зацікавився подорожжю до Рима, ставив про неї купу запитань, не стільки як детектив, а радше як турист і однодумець. («Слухайте, а ви побували біля, як там її називають, Сан-Прасседе[174], неподалік центрального вокзалу? Бачили ту капличку в неї збоку?») Він також володів італійською, і вони з Генрі навіть весело поспілкувалися були трохи нею, аж доки це не роздратувало Девенпорта, який не розумів ні слова і змусив їх переключитися на справу.

Звірятися, принаймні мені, про суть справи Генрі навіть не намагався, але розповів: хоч яким слідом іде ФБР, він цілком упевнений, що хибним.

— Навіть більше, — говорив він, — гадаю, мені вдалося дізнатися, в чім річ.

— Ну і?..

— В Клоуку.

— Вони ж не думають, що Клоук його вбив?

— Вони думають, що Клоук говорить менше, ніж знає. А ще вважають його поведінку підозрілою. А це, за великим рахунком, правда. Їм відомо багато з того, чого він їм не розповідав.

— Наприклад?

— Наприклад, його схема поставок наркотиків. Дати, імена, місця. Речі, які відбувалися ще до його появи в Гемпдені. І в мене склалося таке враження, що вони намагалися пов’язати дещо з цього зі мною. Зрозуміло, їм це, по суті, не вдалося. Господи, та вони ж навіть розпитували про ліки, які мені приписав лікар, знеболювальні, рецепт на які мені видали в лазареті на першому курсі. В них по всій аудиторії розкидані теки, дані, до яких ні в кого немає доступу: медичні картки, психологічні характеристики, довідки від викладачів, зразки робіт, успішність… Звісно, мені не випадково дозволили все це побачити. Мабуть, намагалися таким чином тиснути. Я ж чудово знаю, про що йдеться в моїй справі, а от Клоукова… погані оцінки, наркота, недопуски… я охоче поб’юся об заклад, що він добряче наслідив. Я не в курсі, чи сама ця справа викликала до нього підозру, чи які-небудь його слова, сказані на допиті, але і в мене, і в Джуліана, і в Брейді та Патріка Коркоранів, з якими вони спілкувалися минулого вечора, питалось одне й те саме: про зв’язки Банні й Клоука. Джуліан, звичайно, нічого не знає. А от Брейді з Патріком, очевидно, багато всього розповіли. Ну і я доклався.

— Ти це про що?

— Ну, позаминулої ночі Брейді з Патріком курили з ним драп на автостоянці біля Coachlight Inn.

— Так а ти що їм розповів?

— Те, чим з нами поділився Клоук. Про наркобізнес у Нью-Йорку.

Я аж відкинувся на спинку стільця.

— О Боже! Ти справді добре усвідомлюєш, що робиш?

— Звісно, — тихо-мирно відказав Генрі. — Саме це вони й хотіли почути. Цілий день вони ходили манівцями, аж доки нарешті я навмисне обмовився, і вони миттю вчепилися в мої слова… Гадаю, день-два Клоуку буде непереливки, але, чесно, я вважаю, нам із цим дуже пощастило. Кращого повороту, доки розтане сніг, годі було й чекати. Ти помітив, яка сонячна погода останні дні? На дорогах уже все тане.

Мій бланш викликáв жвавий інтерес, обговорення та суперечки (Френсісові я розповів, як мені він дістався від ефбеерівців, і в нього аж очі на лоба полізли), допоки ми не побачили статтю в Boston Herald. Учора тут працював їхній журналіст, поруч із репортерами з нью-йоркських Daily News та New York Post. Бостонець просто всім утер носа.

ДО ЗНИКНЕННЯ У ВЕРМОНТІ ПРИЧЕТНІ НАРКОТИКИ?

От уже три дні, як у Вермонті триває масштабна операція з пошуків Едмунда Коркорана, 24-річного студента Гемпден-коледжу, який зник 24 квітня ц. р. Федеральні агенти встановили, що хлопець міг бути втягнений у наркоторгівлю. Вони обшукали його кімнату і знайшли приладдя для виготовлення та прийому наркотичних речовин, а також суттєві залишки кокаїну. Незважаючи на те, що за Коркораном не числиться жоден епізод, коли б його викрили в споживанні наркотиків, джерела, близькі до зниклого, стверджують, нібито зазвичай відкритий у спілкуванні екстраверт Коркоран протягом останніх кількох місяців перед пригодою перетворився на похмуру та замкнену в собі особу. (Див. «Про що вам не розкаже дитина» на стор. 6.)

Цей репортаж нас спантеличив, хоча ціле студмістечко, здавалося, про все було в курсі. Мені цю історію переповіла Джуді Пуві.

— Знаєш, що знайшли у нього в кімнаті? Типу дзеркальце, що колись належало Лорі Сторі. Та я дам руку собі відтяти, якщо весь Дербінстолл не нюхав із нього «кокс». Стареньке таке, з малюсінькими жолобками по обідку. Джек Тайтельбаум, бувало, називав його Сніговою Королевою, бо в поганий день із нього завжди можна було нашкребти на доріжку-дві. Стопудово, якщо говорити технічно, то це, звичайно, її дзеркальце, але по факту воно вже давно стало здобутком усієї публіки. Лора каже, що не бачила його вже тисячу років, його хтось потягнув ще в березні, в одному з новіших гуртожитків. Брем Ґернсі стверджує, що коли він востаннє заходив до Банні в гості, то його там не водилося, що його,