Донна Тартт - Таємна історія

сну. Я потягся до годинника на тумбочці й побачив, що вже майже полудень. Чому мене ніхто не розбудив?

Я піднявся, а назустріч мені лоб у лоб піднялося моє відображення в дзеркалі навпроти. З волоссям сторчма та перекошеним в ідіотському вищирі ротом, воно спинилось і витріщилось на мене, схоже на персонажа коміксу, якому щойно звалилося ковадло на голову, тепер прикрашену віночком із зірочок і щебетливих пташок. Але найбільш приголомшливим елементом був блискучий карикатурний фінгал, що колом відпечатався навколо ока в щонайбагатших відтінках тирського пурпурового, жовто-зеленого шартрезу та сливового кольору.

Я почистив зуби, вдягнувся й поквапився надвір, де першим знайомим, кого я зустрів, виявився Джуліан, який саме прямував до Лікею.

Від невинного подиву в стилі Чарлі Чапліна він аж сахнувся від мене.

— Господи, — промовив він, — що з тобою сталося?

— Ви вже чули якісь новини сьогодні вранці?

— Ні, а що? — Він із зацікавленням подивився на мене. — Твоє око. Ти що, в барі побився?

Іншого разу я посоромився б йому переповідати правду, але мене так утомила брехня, що схотілося не кривити душею хоч у цій дрібничці. Тому я виклав усе, як було.

Його реакція мене подивувала.

— То ти таки справді побився? — з дитинним захватом спитав він. — Дивовижно! А ти її кохаєш?

— Боюся, ми не настільки добре знайомі.

Джуліан розсміявся.

— Ого, оце тебе потягло сьогодні на відвертості, — проникливо зауважив він. — Як грім із ясного неба життя стало страшенно драматичним, еге ж? Ніби в романі… До речі, я тобі не розповідав, що до мене вчора по обіді приходили якісь чоловіки?

— Хто саме?

— Двоє. Спершу я трохи переживав… гадав, вони з Держдепартаменту або ще гірше. Ти ж чув про мої клопоти з урядом Ісраму?

Я не дуже певен, навіщо Джуліан міг здатись уряду Ісраму, терористичної держави. Та його страхи були породжені тим, що десять років тому він займався з її кронпринцесою у вигнанні. Після революції їй довелося переховуватись, і якимсь чином життя привело її в Гемпден-коледж. Протягом чотирьох років Джуліан викладав у неї за індивідуальним графіком під наглядом колишнього міністра освіти Ісраму, котрий час від часу прилітав зі Швейцарії та привозив йому гостинці (кав’яр і шоколад), а насправді контролював, чи годиться те, чого її навчає Джуліан, для спадкоємиці престолу.

Принцеса мала казкові багатства. (Одного разу Генрі зміг її побачити мигцем. У темних окулярах та куничій шубі до п’ят, вона швидко цокотіла підборами, спускаючись по сходах Лікею в супроводі охорони.) Династія, до якої вона належала, могла простежити своє походження аж ген до Вавилонської вежі, від часів якої накопичила приголомшливі статки, що їх більшу частину родичі й друзі сім’ї контрабандою вивезли за кордон. Відтак за її голову призначили грошову винагороду, а це, у свою чергу, призвело до того, що в неї, підлітка, не з’явилося друзів навіть у Гемпдені, настільки її всі ізолювали та всіляко захищали. Подальші роки перетворили її на відлюдницю. Настрахана ймовірними кілерами, вона постійно переїжджала з місця на місце. Роки збігали, і помалу членів її родини — за винятком одного-двох кузенів та маленького братика, котрий був несповна розуму й постійно перебував у психіатричній лікарні, — прибрали одного за одним. За півроку після того, як принцеса одержала диплом, навіть старий міністр освіти зловив снайперську кулю в садку свого маленького будиночка з червоним дахом у Монтре.

Якщо не рахувати захоплення принцесою та принципового співчуття роялістам, яким він віддавав перевагу перед революціонерами, то в ісрамській політиці Джуліан, можна сказати, участі не брав. Проте він ніколи не користувався авіалініями, не приймав посилок післяплатою, жив у страху неочікуваних гостей та не виїжджав за кордон от уже вісім чи дев’ять років. Я не знаю, чи можна назвати його застережні заходи виправданими, а чи надмірними, проте Джуліанів зв’язок із принцесою мені здавався не надто міцним. На мою думку, ісрамському джихаду й без вилову новоанглійських професорів класичної філології було чим зайнятися.

— Звичайно ж, це виявилися ніякі не дипломати з Держдепу, але все одно представники влади. У мене на всі ці речі дуже добре розвинене шосте чуття. Скажи, незвично? Один із відвідувачів був італійцем, дуже чарівним… по-справжньому чемним… мені аж кумедно стало. Ситуація напрочуд дивна. За їхніми словами, Банні вживав наркотики.

— Що?

— Тобі це здається дивним? Як на мене, це аж страх як дивно.

— І що ви їм відповіли?

— Я сказав, що в жодному разі ні. Може, я собі й лещу, та, мені здається, Едмунда я знаю добре. Він же такий несміливий, пуританський, практично… в голову навіть не лізе, що він міг чим-небудь таким займатися. Крім того, молоді люди, котрі приймають наркотики, страх які забарні та нудні. Та знаєш, що мені заявили у відповідь? Що по молоді зараз цього так одразу й не скажеш. Але ж це хибна думка, правда? Чи ти погоджуєшся?

Ми йшли по Трапезній, у їдальні над головою торохтіли тарілки. Під приводом справ у протилежному кінці студмістечка я провів Джуліана до самого Лікею.

У цій частині університету, з боку Північного Гемпдена, зазвичай мирно й безлюдно. Незайманий сніг під соснами не прикрашають нічиї сліди, і він лишається таким аж до провесни. Тепер же тут усе сходили та позасмічували, наче на базарі. Хтось джипом в’їхав у старий берест, розбив скло, погнув решітку радіатора й потрощив стовбур дерева, в якому тепер жахливо зяяла жовта розтріскана рана. З гірки на картонній коробці катався гурт лайливих і верескливих дітлахів.

— Господи, — похитав головою Джуліан, — сердешні дітки.

Ми розлучилися біля чорного входу в Лікей, і я покрокував до кабінету доктора Роланда. Була неділя, я нікого не застав, тому замкнувся в приміщенні й провів цілий день у щасливому усамітненні: перевіряв роботи, готував собі у крапельній кавоварці каламутну каву, яку пив із чашки з написом «Ронда» і прислухався впіввуха до голосів у коридорі.

Чомусь здалося, що тих людей насправді можна розчути, можна зрозуміти все сказане ними, варто тільки нашорошитись, але я не став. І тільки пізніше, коли вже пішов додому та забув про них, я дізнався, кому належали ті голоси і що, можливо, того дня я не був у такій уже й безпеці, як мені здавалося.

Генрі розповів, що ефбеерівці облаштували собі тимчасовий штаб у порожній аудиторії далі коридором від кабінету доктора Роланда й саме там поспілкувалися з ним. Вони розмовляли трохи більше ніж у п’яти метрах від мене й навіть пили ту саму каламутну каву з кавника на кафедрі, заварену