Донна Тартт - Таємна історія

збагнули, що відбувається позаду них, і поквапилися назад, діловито згуртувавшись навколо Ганді. Автомеханіка схопили попід лікті й зібралися вже бігти вперед. Ганді, опираючись, повис на їхніх руках.

— Пане Ганді, — повторила Ліз Окавелло, продираючись до нього. — Я так розумію, що разом із поліційними художниками ви працювали над словесним портретом людей, у супроводі яких бачили зниклого хлопця в неділю?

Ганді поквапився кивнути. Його сором’язлива вчорашня манера уникати погляду поступилася впевненішій поведінці.

— Ви нам не розкажете, як вони виглядали?

Чоловіки тільки тісніше згуртувалися навколо Ганді, але того, здається, причарувала камера.

— Ну, — промовив він, — вони не місцеві. Вони… смагляві.

— Смагляві?

Його вже тягли вниз сходами, а він, озирнувшись через плече, ніби звірився:

— Араби. Ну, ви мене розумієте.

У своїх окулярах та під вагою телевізійної зачіски, Ліз Окавелло настільки буденно зреагувала на це викриття, що я аж замислився, чи все дочув.

— Дякую, пане Ганді, — промовила вона й повернулася до камери, коли автослюсар із друзями зникли внизу сходів. — З вами була Ліз Окавелло з-під Гемпденського окружного суду.

— Дякую, Ліз, — весело крутнувся в кріслі ведучий.

— Заждіть, — промовила Камілла, — мені ж не почулося?

— Що саме?

— Араби? Він сказав, що Банні сидів в одній машині з якимись арабами?

— У зв’язку з цим, — правив далі ведучий, — місцеві церкви об’єдналися в спільній молитві за зниклого хлопця. Превелебний Пулі з Першої лютеранської церкви говорить, що кілька церков у трьох сусідніх штатах, включно з Першою баптистською, Першою методистською, Церквою Святого Причастя й «Божою Асамблеєю», запропонували…

— Цікаво, що надумав цей твій автомеханік, га, Генрі? — запитав Френсіс.

Вінтер скурив півсигарети, поки відповів:

— Чарльзе, а тебе питали що-небудь про арабів?

— Ні.

— Але ж по телевізору щойно сказали, що Ганді не мав справи з ФБР, — озвалася Камілла.

— Нам це невідомо.

— Тобі не здається, що все це якась «підстава»?

— Я взагалі не знаю, що й думати.

Тим часом знову змінилася картинка. Тепер на екрані гугнявила худорлява доглянута жінка за п’ятдесят у кардигані від Chanel, перлинному намисті по вирізу кофти й укладеним та щедро налакованим волоссям до плечей. Такий знайомий голос.

— Так, — промовила вона. Де ж я його чув? — Гемпденці дуже добрі. Коли ми вчора пізно по обіді заселилися в готель, то на нас чекала консьєржка…

— Консьєржка, — з огидою повторив Френсіс. — Ну звідки консьєржка у Coachlight Inn?

Я з іще більшою цікавістю подивився на жінку.

— Мама Банні?

— Правильно, — підтвердив Генрі. — Постійно забуваю, що ви не знайомі.

Струнка жінка з жилавою, укритою пігментними плямами шиєю, як це часто трапляється в жінок її комплекції та віку; на Банні геть не схожа, хіба що колір волосся та очей однаковий із ним, а ще — форма носа: маленький, гострий і допитливий, він бездоганно пасує іншим рисам обличчя, але на Банні завжди виглядав недоладним, немовби з’явився посеред крупних рис його обличчя вже потім. Трималася жінка зверхньо та неуважно.

— О, — казала вона, крутячи перстеник на пальці, — нас із головою накрила справжня хвиля листівок, дзвінків і шикарних букетів з усієї країни…

— Вона що, на медикаментах сидить? — спитав я.

— Чого це раптом?

— Ну, по-моєму, зажурена людина має інакший вигляд, хіба ні?

— Звичайно ж, — замислено промовила пані Коркоран, — звичайно ж, ми всі, насправді, не знаходимо собі місця. І, безперечно, я не побажаю жодній матері світу перенести те, з чим довелося зіткнутися мені протягом кількох останніх ночей. Але, здається, погода вже змінюється, а ми познайомилися з такою кількістю чудових людей, і в багатьох дрібничках місцеві комерсанти були такими щедрими…

— Узагалі-то, — сказав Генрі, коли пустили рекламу, — вона добре тримається перед камерою, правда?

— Мені здається, з нею каші не звариш.

— Вона — сам диявол, — п’яним голосом заявив Чарльз.

— Ну, не настільки вона вже й погана, — заперечив Френсіс.

— Ти так говориш, бо вона постійно до тебе підлизується, — і далі молов Чарльз. — Через твою маму й усе таке.

— Підлизується? Та що ти несеш? Не підлизується до мене ніяка пані Коркоран!

— Вона жахлива, — гнув свою лінію Чарльз. — Ну як можна торочити своїм дітям, що гроші — це єдине, що має значення у світі, і водночас переконувати в тому, що заробляти їх нижче чиєїсь там гідності. А потім виставляти їх за двері без ламаного цента за душею. Ні монетки не отримував від неї Банні…

— Пан Коркоран винний не менше, — повернулася до нього Камілла.

— Так, може бути. Не знаю. Просто мені ще ніколи не доводилося зустрічати настільки недалеких і зажерливих скнар. Дивишся на них і думаєш: Боже, яка приваблива сім’я, який у них смак, — а насправді це кагал повних нулів, ніби з реклами. У їхньому будинку є кімната, що зветься кімнатою Gucci.

— Як-як?

— Обшили її всю жахливими панелями в стилі Gucci. Зате потім про них у всіх журналах писали. У House Beautiful навіть присвятили окрему статтю під рубрикою «Декор із родзинкою» чи якось так — ну, це коли тобі доводиться малювати на своїй стелі гігантського омара, аби вони написали про те, що це дуже цікавий і нестандартний хід. — Чарльз закурив. — У цьому вся їхня суть. Поверховість. На фоні всієї сімейки Банні був янголятком, та навіть він…

— Терпіти не можу Gucci, — озвався Френсіс.

— Справді? — подивувався Генрі, виринувши із задуми. — От не думав, мені вони здаються неперевершеними.

— Господь з тобою, Генрі.

— Ну дивись, це страшенно дорого, але водночас потворно, правда? Так, по-моєму, робиться навмисно. А люди купують — суто через власну зіпсутість.

— Не розумію, що тут такого неперевершеного.

— Масштаб. Усе масштабне — неперевершене, — пояснив Генрі.

Того вечора я плентався додому, особливо не розбираючи дороги, коли мій шлях перетнув похмурий здоровань, що вийшов назустріч мені з-за яблунь біля Патнам-Гаусу і спитав:

— Ти Річард Пейпен?

Я зупинився, поглянув на нього і сказав, що так.

На мій подив, він затопив мені кулаком в обличчя, я впав навзнак у сніг, мені забило подих.

— Тримайся далі від Мони! — крикнув бугай на мене. — Тільки спробуй підійти, і я тебе вб’ю. Ясно?

Надто приголомшений, щоб відповідати, я просто глянув на нього. Він дужо копнув мене по ребрах і, насуплений, пішов геть; прорипів сніг, грюкнули двері.

Я лежав і дивився на зорі. Вони здавалися такими далекими. Нарешті я зіп’явся на ноги, під ребрами щось сильно закололо, але кістки нібито вціліли. Кульгаючи, я рушив додому.

Наступного ранку я прокинувся пізно. Варто було перевернутися на щоку, як заболіло око. Я трохи повалявся, мружачись проти яскравого сонця, поки туманні деталі минулого вечора поверталися до мене, ніби на хвилях