Донна Тартт - Таємна історія

— Ну, той, що Девенпорт, особливо не церемонився. Другий — італієць — поводився значно люб’язніше. Але він мене налякав. Говорив мало, тільки слухав. Він розумніший від напарника…

— Ну і?.. — не терпілося Генрі. — В чому річ?

— Та ні в чому. Нам… Навіть не знаю. Нам просто потрібно бути дуже уважними. Мене не раз намагалися підловити.

— Про що це ти?

— Скажімо, коли я розповів, що ми в четвер близько четвертої години ходили з Клоуком у кімнату Банні.

— Ну так ви й справді до нього тоді ходили, — промовив Френсіс.

— Я в курсі. Але італієць (чесно, дуже приємна людина) раптом весь такий напружився. «Синку, а ти точно не помилився? — запитав він. — Подумай!» Мене це по-справжньому збило з пантелику, адже я знав, що ми пішли о четвертій. А потім Девенпорт додав: «Краще подумай про це, бо твій дружбан Клоук заявив, що ви в тій кімнаті стирчали чи не цілу годину, аж доки гукнули кого-небудь іще».

— Вони перевіряли, чи є вам із Клоуком що приховувати, — промовив Генрі.

— Не виключено. Не виключено, що їм просто кортіло подивитися, чи я відбріхуватимусь.

— А ти відбріхувався?

— Ні. Та якби вони поставили яке-небудь слизьке питання, а я вже на той момент трохи злякався… Вам цього не зрозуміти. Їх двоє, ти один, часу на роздуми обмаль… Знаю-знаю, — у відчаї проказав він. — Але вони поводяться геть не так, як поліція. Наші провінціали насправді й не сподіваються що-небудь виявити. І правда їх би шокувала. Можливо, вони б навіть їй не повірили, якби дізналися з наших вуст. Зате ці товариші… — Чарльза пройняв дрож. — Ви знаєте, я раніше ніколи не замислювався над тим, наскільки ми покладаємося на зовнішні враження. Адже не в тому річ, що ми настільки розумні. Просто ми не схожі на людей, які б так вчинили. В очах усіх інших ми нічим не гірші від якого-небудь гурту вчителів недільної школи. Але цих на полові не проведеш.

Чарльз відсьорбнув із чарки.

— До речі, — промовив він, — мені поставили мільйон питань про вашу подорож до Італії.

Генрі мало не підскочив і підвів погляд:

— Питали про фінанси? Хто за неї заплатив?

— Ні, — Чарльз допив своє віскі й трохи поторохтів у склянці льодом. — Я жахнувся, боявся, що саме це і спитають. Але, певно, вони все ще під надмірним враженням від Коркоранів, тому якби я ляпнув, що Банні двічі одних трусів не вдягав, то мені, мабуть би, повірили.

— А що з тим вермонтцем? — спитав Френсіс. — Що його вчора ввечері крутили по телеку?

— Не знаю. По-моєму, їх набагато більше зацікавив Клоук. Можливо, їм просто схотілося зіставити наші свідчення, але мене кілька разів питали дуже дивні речі. Ну, не знаю. Я б не здивувався, якби спливло, що він ходить і ділиться з народом своєю теорією про те, як Банні викрали наркоторгівці.

— Та ну, — не повірив Френсіс.

— Нам він якраз саме це й заявив, хоча ми навіть не друзі. Але, по ходу, в ФБР вірять у наші близькі стосунки.

— Сподіваюся, ти доклав максимум зусиль, щоб їх переконати в протилежному? — Генрі прикурив сигарету.

— Гадаю, Клоук і сам би настановив їх на правильний шлях.

— Не обов’язково, — Генрі загасив сірник і викинув його в попільничку, а потім глибоко затягнувся. — Знаєте, спочатку мені цей зв’язок із Клоуком здавався справжнім невезінням. А тепер я розумію, що це один із найкращих збігів, що міг з нами трапитися.

Перш ніж хтось устиг запитати, що він цим хоче сказати, Генрі кинув погляд на годинник.

— Господи, — проказав він, — нам краще поквапитися. Зараз майже шоста.

* * *

На шляху до Френсіса дорогу нашій машині перебігла вагітна собака.

— Це, — промовив Генрі, — дуже поганий знак.

Але знак чого, він уточнювати не став.

Випуск новин саме починався. Ведучий відірвався від своїх паперів і подивився в камеру серйозним, але водночас дуже вдоволеним поглядом:

— Гарячкові, та все ще безплідні пошуки Едварда Коркорана, студента Гемпден-коледжу, тривають і далі.

— Боже, — промовила Камілла, потягнувшись у кишеню братового пальта по сигарети, — ну чи не могли вони вже хоча б ім’я назвати правильно?!

Тепер у кадрі з’явилися засніжені гори, зняті з висоти пташиного лету, ніби воєнна мапа, поцяткована картонними фігурками людей на шпильках. Тлом загальної картини виступала скособочена озія Катаракту.

— Сьогодні, на другий день операції, близько трьохсот шукачів, — розповідав голос диктора, — включно з солдатами Національної гвардії, поліцією штату, гемпденськими вогнеборцями та держслужбовцями центрального Вермонту, прочісували важкодоступну територію. Крім того, своє розслідування в місті почало й ФБР.

Картинка стрибнула й несподівано перемкнулася на худого білявця в ковбойському капелюсі, якого в титрі підписали як Діка Постонкілла, шерифа округу Гемпден. Він щось говорив, але звуку не було, на сніговому тлі комашилися пошуковці та піднімалися навшпиньки, щоб пошкіритися в камеру оператора.

За кілька секунд прорвався тріскотливий нерівний звук, заскочивши шерифа якраз посеред речення.

— …нагадати туристам, — промовляв він, — що подорожувати варто по кілька осіб, за жодних обставин не сходити зі стежки, повідомляти про свій маршрут і брати з собою вдосталь теплих речей на випадок різкого зниження температури.

— З нами був Дік Постонкілл, шериф округу Гемпден, — радісно проказав ведучий, — який поділився з нашими глядачами кількома порадами про безпечний туризм узимку. — Він крутнувся, і камера взяла його крупним планом уже з іншого кута. — Одна з небагатьох ниточок у справі про зникнення Коркорана з’явилася завдяки Вільяму Ганді, місцевому підприємцю та глядачеві «Гарячих новин о дванадцятій», який зателефонував на нашу спеціальну лінію з відомостями про зниклого молодика. Сьогодні пан Ганді зустрічався з представниками органів влади штату й міста та надав їм опис імовірних викрадачів Коркорана…

— Штату й міста, — повторив Генрі.

— Що?

— Не федеральних.

— Звісно ж, ні, — промовив Чарльз. — Чи ти думав, що ФБР повірить у тупу байку, вигадану цим вермонтцем?

— Якщо ні, то чому вони взагалі сюди з’явилися? — поцікавився Генрі.

Ця думка збентежила. Під яскравим полуденним сонцем відеозапису гурт людей збігав униз сходами перед судом. У їх числі був і Ганді: понурена голова, зализане назад волосся й дешевий поліестеровий костюм світло-голубого кольору, на який він змінив фірмову спецівку своєї СТО.

Репортерка — Ліз Окавелло, свого роду місцева знаменитість, що мала власну передачу на актуальні теми та рубрику «В ритмі кіно» на тутешньому каналі теленовин, — підійшла до нього з мікрофоном у руці.

— Пане Ганді, — гукнула вона його, — пане Ганді.

Той спантеличено зупинився, відпустивши супутників уперед, а ті мимохіть лишили його стояти самого на сходах. Аж раптом