Донна Тартт - Таємна історія

діалогу Генрі з Джуліаном тихенько перекинулися парою слів.

— Ви мали повідомити мене раніше, — почулося від Джуліана.

— Я вам казав.

— Так, казав, але все ж таки. Едмунд і раніше пропускав заняття, — професор мав стражденний вигляд. — Мені здалося, що він удає з себе хворого. Подейкують, що його могли викрасти, але ж це якась дурниця, правда?

— Краще б мою дитину викрали, чим вона шість днів пропадала десь у снігу, — прокоментувала пані О’Рурк.

— Ну, безперечно, я сподіваюся, що з ним нічого не сталося. Ви ж у курсі, що приїхала сім’я Банні, правда? Ви вже з ними бачилися?

— Сьогодні ще ні, — відповів Генрі.

— Ну, звісно ж, звісно, — поквапився сказати Джуліан. Коркоранів він недолюблював. — Я теж із ними ще не зустрічався. Зараз не на часі втручатися… Сьогодні вранці я випадково перестрів його батька та одного з братів. Вони йшли з малим. Хлопчик їхав на плечах, ніби вони вибралися кудись на природу.

— Маленьким діткам нічого робити в таку погоду на вулиці, — прокоментувала пані О’Рурк. — Йому ж і трьох рочків ще немає.

— Так, боюся, мушу з вами погодитися. Навіть не знаю, навіщо вплутувати в це ще й дитинку.

— Я б своїй однозначно не дала так поводитися й верещати.

— Може, це все через мороз? — пробурмотів Джуліан делікатно. Зазвичай він так говорив, коли хотів натякнути, що тема розмови його знудила й він волів би її перемінити.

Тут прокашлявся Генрі.

— А ви говорили з батьком Банні?

— Хіба яку мить. Він… м-м-м, мабуть, ми всі по-різному реагуємо на такі ситуації… Едмунд дуже на нього схожий, правда ж?

— Як і всі брати, — промовила Камілла.

Джуліан усміхнувся.

— Аякже! Їх так багато! Ніби зі сторінок якоїсь казки… — Він зиркнув на годинник. — Овва, вже так пізно.

Френсіс урвав понуру мовчанку:

— Ви вже йдете? — нетерпляче запитав він Джуліана. — Хочете, я вас підвезу?

Це була нічим не прихована спроба втекти. Генрі аж шумно зітхнув, не стільки від гніву, скільки від дратівливої комічності ситуації. Він покосився на Френсіса, але Джуліан, що вдивлявся кудись удалечінь, навіть не помічаючи драми, яку могла спричинити його відповідь, похитав головою.

— Ні, дякую. Сердешний Едмунд. Ви знаєте, а я по-справжньому хвилююся за нього.

— Подумайте тільки, як зараз його батькам, — вставила пані О’Рурк.

— Так, — погодився Джуліан, у чиєму голосі водночас вчувалися співчуття та зневага до Коркоранів.

— Я б з’їхала з глузду на їхньому місці.

Раптом Джуліан здригнувся й підняв комір пальта.

— Минулої ночі я так переживав, що не міг заснути, — промовив викладач. — Він був таким хорошим хлопчиною, таким простакуватим. Він мені дуже подобався. Якщо з ним щось станеться, навіть не знаю, як це переживу.

Джуліан дивився кудись понад гори, на все це кінематографічне масштабне полотно з людьми, дикою природою та снігом попід ногами. І хоча в його голосі бриніли нотки хвилювання, погляд нашого викладача здавався напрочуд замріяним. Уся ця ситуація завдавала йому прикрощів, але я також не сумнівався, що весь цей театральний розмах пошуків не міг пройти повз його уяву, а естетика приносила йому потаємне задоволення.

Генрі також це помітив.

— Ніби в романі Толстого, еге ж? — проказав він.

Джуліан озирнувся через плече, і я приголомшено зрозумів, що в його очах читається захват.

— Так, — підтвердив він. — Хіба ж не правда?

Близько другої дня до нас нізвідки підійшли двоє чоловіків у темних пальтах.

— Чарльз Маколі? — спитав нижчий із них, широкоплечий дядько з твердим і товариським поглядом.

Чарльз, який крокував поруч зі мною, зупинився й тупо на них подивився.

Той самий чоловік поліз у нагрудну кишеню і продемонстрував нам свій значок.

— Агент Гарві Девенпорт, Північно-Східне регіональне управління ФБР, — відрекомендувався він.

На якусь мить мені здалося, що Чарльз зараз утратить самовладання.

— Чого вам треба? — спитав він.

— Якщо ви не проти, ми б хотіли з вами переговорити.

— Це не надовго, — тихим приємним голосом додав вищий із чоловіків, сутулий італієць із понуреним м’ясистим носом.

Генрі, Френсіс і Камілла зупинилися всі разом і прикипіли до чужинців поглядами, в яких різною мірою змішалися зацікавлення і тривога.

— Крім того, — докинув гостре слівце Девенпорт, — кілька хвилин у теплі тобі не завадили б, а то на цьому холодюзі можна і яйця відморозити.

Коли вони пішли, нас аж розпирало від хвилювання, але, звісно ж, говорити ми не могли, тому й надалі чвалали помалу, уп’явшись очима в землю та боячись їх бодай на мить відірвати від неї. Так незабаром збігла і третя година дня, і четверта. Кінця-краю пошукам ще видно не було, але за першого-ліпшого знаку, що операцію на сьогодні починають потроху згортати, ми тихо й швидко рушили до машини.

— Як ви гадаєте, навіщо їм здався Чарльз? — чи не вдесяте питала Камілла.

— Не знаю, — відповів Генрі.

— Він уже давав свідчення.

— Поліції, але не цим людям.

— А яка різниця? Чому вони хочуть із ним поговорити?

— Не знаю, Камілло.

Коли ми дісталися до квартири двійнят, то з полегшенням виявили, що Чарльз уже вдома, сам. Він лежав на дивані з чаркою поруч на столі й спілкувався з бабусею по телефону.

— Бабуня переказувала привіт, — звернувся він до Камілли, повісивши слухавку. — Сильно переживає. В її азаліях завелася якась тля.

— Що в тебе з руками? — різко запитала Камілла.

Чарльз невпевнено підняв руки й показав нам долоні. Пучки пальців були чорними.

— Зробили відбитки пальців. Було навіть цікаво. У мене це вперше.

Якийсь момент ми всі стояли шоковані. До Чарльза підійшов Генрі й узяв його за руку, щоб докладніше роздивитися її під світлом.

— Тобі відомо, навіщо вони це зробили? — спитав він.

Чарльз витер лоба тильною стороною вільного зап'ястка.

— Кімнату Банні опечатали. Там працюють люди. Шукають відбитки й збирають речдоки в поліетиленові пакети.

Генрі відпустив його руку.

— Але навіщо?

— Не знаю навіщо. Схотіли взяти відбитки в усіх, хто побував у кімнаті Банні в четвер і торкався там чого-небудь.

— І чим це їм допоможе? Відбитків Банні ж у них немає.

— Мабуть, є. Банні — колишній бойскаут, і багато років тому їхній загін здавав якісь нормативи з охорони правопорядку, в рамках чого в них усіх взяли відбитки пальців. Досі десь в архівах зберігаються.

Генрі присів.

— І чому їм знадобився саме ти?

— А це якраз перше запитання, яке мені поставили.

— Що?

— «Як ти гадаєш, чому нам знадобився саме ти?» — Чарльз провів тильною поверхнею зап’ястка по щоці. — Генрі, ми маємо справу не з дурнями. Скажу більше — з набагато кмітливішими від поліції людьми.

— До тебе поставилися добре?

Маколі