Донна Тартт - Таємна історія

немає заправок Texaco. А я ще застав у дитинстві ті часи, коли їх було повно в наших місцях. Зате потім прийшли араби і, як то кажуть, викупили контрольний пакет акцій…

— Поглянь-но, — гукнув я Чарльза, та поки він виринув зі свого ступору й підвів погляд, вони вже перемкнули на «Свою гру».

— Що? — спитав він.

— Нічого.

«Своя гра», «Колесо фортуни», знову надовго Мак-Ніл і Лерер, доки хтось не заверещав:

— Дотті, вимикай це нафіг!

— А що тоді дивитимемося?

— «Колесо фортуни», — відповів хрипкий хор.

Але воно вже своє відкрутило (його ведуча Венна Вайт тільки й встигла, що відправити іскристий цілунок аудиторії), і наступної миті ми знов опинилися в імітації фермерського будинку разом із Вільямом Ганді. Тепер він говорив про свій виступ у ранковому шоу «Сьогодні» на каналі NBC.

— Дивіться, — хтось проказав, — це ж той мужик, який порядкує в «Рятівному ремонті».

— Та не порядкує він там.

— А хто тоді?

— Вони разом із Бадом Олкорном.

— Ой, та закрийся, Боббі.

— Нє, — промовив Ганді, — ведучого шоу Вілларда Скотта так і не побачив. Та й не знав би я, що йому сказати, навіть аби ми стрілися. Там усе по-серйозному, хоча в телевізорі справжній масштаб і не видно.

Я копнув Чарльза.

— Ага, — незацікавлено проказав він і непевною рукою підняв чарку.

Мене подивував Ганді, красномовність якого помітно зросла всього за чотири дні. Ще більше мене вразило те, як тепло його приймали в студії: ставили заклопотані питання на теми від реформи кримінального судочинства до ролі малого бізнесу в житті громади й надривали животи з його примітивних жартів. Його популярність мені здавалася побічним продуктом того, свідком чого він став чи принаймні стверджував, що став. Куди й поділися його недорікуватість та переляк. Тепер, склавши руки на животі, він відповідав на питання зі спокійною усмішкою понтифіка, котрий утілює в життя Божий Промисел. Ганді був на ТБ як у себе вдома, а це вселяло підозри в нещирості всього, що відбувалося. Залишалося тільки дивуватися, чому цього не помічає решта.

Невисокого смаглявого чоловіка без піджака, який уже довго вимахував піднятою рукою, нарешті помітила Ліз Окавелло. Він піднявся.

— Мене звуть Аднан Нассар, і я американський палестинець, — заторохтів він. — Дев’ять років тому я перебрався до цієї країни з Сирії, маю американський паспорт і працюю помічником менеджера в піцерії Pizza Pad на Шостій автостраді.

Ганді нахилив голову.

— Що ж, Аднане, — приязно сказав він. — У твоїй рідній країні це була б неймовірна історія. Але тут це звичайна робота системи. Для всіх. Незалежно від раси чи кольору шкіри.

Оплески.

З мікрофоном у руці Ліз уже рушила проходом до жіночки з пишною зачіскою, але палестинець сердито замолотив руками в повітрі, і камера повернулася до нього знову.

— Я взагалі-то не про це. Я араб, і для мене неприйнятні ваші расистські закиди щодо мого народу.

Ліз повернулася до палестинця і, вдаючи із себе Опру Вінфрі, поклала руку йому на плече, намагаючись заспокоїти. Вільям Ганді засовався й нахилився вперед у своєму псевдошейкерському кріслі на подіумі.

— Вам тут подобається? — лаконічно поцікавився він.

— Так.

— Хочете повернутися?

— Послухайте… — спробувала була голосно втрутитися Ліз, — ніхто ж не говорить, що…

— Бо кораблі, — ще голосніше правив далі Ганді, — ходять в обидва боки.

Дотті, барменка, в захваті розсміялась і затяглася сигаретою.

— Молодець. Ріже правду-матку! — промовила вона.

— А ваша родина звідки приїхала? — саркастично перепитав араб. — Невже ви корінний індіанець?

Ганді, здавалося, нічого не почув.

— Я заплачу вам за квиток додому, — промовив він. — Скільки там зараз квиток до Багдада в один бік? Якщо хочете, то я…

— По-моєму, — поквапилася заявити Ліз, — ви просто не зрозуміли, що має на увазі цей джентльмен. Він просто намагався підкреслити, що… — Вона пригорнула палестинця за плечі, але той у гніві струсив її обійми.

— Цілий вечір сьогодні ви ображаєте арабів, — верещав гість. — Вам невідомо, хто такий араб. — Він ударив себе кулаком у груди. — А мені відомо. Ось де живе справжній араб.

— У тобі та твоєму дружбані Саддамі Хусейні?

— Як ви смієте казати, що ми всі загребущі, що ганяємо на великих машинах?! Мене це ображає. Я араб і бережу природні ресурси…

— Підпалюючи всі нафтові свердловини, еге ж?

— Їздячи на «короллі»…

— Ну, я ж не конкретно про вас говорив, — промовив Ганді. — А про придурків з ОПЕКу й тих хворих на голову, котрі викрали того хлопця. Думаєте, вони водять «королли»? Думаєте, ми потуратимемо тут тероризму? Це таким промишляють у вас на батьківщині?

— Ви брешете! — прокричав араб.

На якусь мить у загальній веремії оператор показав Ліз Окавелло, яка невидющим поглядом прикипіла до якоїсь точки поза камерою. І я точно знав, що в неї було на думці в той момент: «О Боже! Почалося!»

— Нє, не брешу, — із запалом гаркнув у відповідь Ганді. — А знаю. Я тридцять років працюю на СТО. Думаєте, не пам’ятаю, як за Картера ви нас нагнули з нафтою в сімдесят п’ятому? А тепер унадилися їздити сюди, заводите тут свої порядки, зі своїм нутом та смердючою пітою, неначе все тут належить вам.

Ліз дивилася кудись убік і нечутно віддавала інструкції.

Араб у відповідь голосно вилаявся.

— Зупиніться! Стоп! — відчайдушно волала Ліз Окавелло.

Ганді з палаючими очима скочив на ноги й тицьнув тремтячим пальцем в аудиторію:

— Чорножопі! Чорножопі! Чорно…

Камера смикнулась і швидко від’їхала вбік, показуючи задвірки декорацій, плетиво чорних кабелів та софіти. Картинка стрибала вгору-вниз, і шоу перервалося на рекламу McDonald's.

— Обана! — прокричав якийсь поціновувач.

У барі пролунали рідкі оплески.

— Ти чув це? — оговтавшись, спитав у мене Чарльз, про існування якого я вже забув.

Язик у нього заплітався, а вогке пасмо волосся прилипло навскоси до лоба.

— Пильнуй! — попередив я його грекою й кивнув у бік барменки. — Вона тебе чує.

Він щось пробурмотів нерозбірливе, похитуючись на хромованому табуреті з пластмасовою оббивкою.

— Гайда! Вже пізно, — промовив я, намагаючись намацати в кишені гроші.

Чарльз непевним поглядом перехопив мій, нахилився ближче і схопив мене за зап’ясток. У його очах блищали вогні музичного автомата, похапцем перетворивши їх на дивні, шалені та світлі очі вбивці, які подекуди прозирають на обличчі друга.

— Закрийся, старий, — промовив він. — Слухай.

Я відсмикнув руку і крутнувся на своєму табуреті, аж раптом пролунав довгий, сухий, розкотистий гул. Гроза.

Ми перезирнулися.

— Почався дощ, — прошепотів він.

Дощ ішов цілу ніч. Теплий, він капотів зі стріх, булькав під моїм вікном, поки я лежав горілиць із розплющеними очима та слухав.

Він падав усю ніч і весь ранок, теплий, сірий, тихий