Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

Утім, мені й цього було вдосталь. Іти крок у крок із «Сірано», репліка за реплікою, й бачити її поруч себе — ось від чого я безмежно чманів, голова йшла обертом. Я гадки не маю, якою була Роксана на сцені, бо моя Роксана сиділа поруч: я бачив її зі спини, повсякчасно дивлячись на неї скоса. Мені здавалося, я відчуваю, що у виставі її найбільше розчулює (кого ж не розчулить «Сірано», від якого навіть кам’яне серце заплаче), й часто уявляв, що насправді воно розчулюється не через Сірано, а через мене і для мене. Більшого жадати я не міг: я, Сірано й вона. Всі решта — безкровна сіра юрба.

У ту мить, коли Роксана нахилилася, щоб поцілувати Сірано у чоло, я почувався з Лілою єдиним цілим. У ту мить, хай навіть не усвідомлюючи, але вона не могла мене не кохати. Врешті, Сірано чекав довгі роки, поки Роксана все зрозуміє. От і я почекаю. У той вечір я був за кілька кроків від емпірея.

Любити потилицю. І жовтий жакет любити. Жакет, у якому вона якось з’явилася на порозі школи, заллята ласкавими весняними промінчиками. Жакет, про який я писав вірші. Відтоді я не міг дивитися на жінку у жовтім жакеті без манливого хвилювання й нездоланної ностальгії.

Я лише тепер зрозумів, що саме мав на увазі Джанні: я все життя у кожній своїй любовній пригоді шукав обличчя Ліли. Я все життя сподівався зіграти разом з нею кінцеву сцену ростанівського «Сірано де Бержерака». Отже, мій напад спричинив шок від усвідомлення того, що такого права мене назавжди позбавили.

Тепер я усвідомлюю, що саме Ліла у мої шістнадцять дала мені надію забути все те, що трапилося у Дикому Яру, вона показала мені, як знову полюбити життя. Своїми кволими віршиками я замістив «Вправи у благій смерті». Ліла була поряд, я не кажу, що моя, але вона була поруч мене, з нею я (як же ж це сказати?) прожив свої ліцейські роки на підйомі, поволі примирившись з моїм дитинством. Ліла несподівано зникла, й до самого вступу до університету я спантеличено простирчав на лімбі[268], а потім, коли враз назавжди зникли символи мого дитинства — мій дід, мої батьки, — я відмовився від будь-яких спроб позитивного переосмислення. Я просто витіснив дитинство зі свого життя й розпочав усе з нуля. З одного боку, я втік у царину філології, такої втішної й підбадьорливої, написавши диплом на тему «Hypnerotomachia Poliphili», а не з історії руху Опору. А з іншого — зустрів Паолу. Але, якщо вірити Джанні, десь глибоко в мені заховалось невдоволення. Я витіснив з життя все, окрім обличчя Ліли. Я шукав його у натовпі людей, сподіваючись знову зустріти її, хоча йшов не назад, як це робиш, коли шукаєш когось померлого, а завше вперед, шукаючи, як я тепер достеменно знаю, намарне.

Проте у мого теперішнього сну є перевага: попри його раптові, лабіринтоподібні короткі замикання, я все ж чітко усвідомлюю послідовність епох. Тепер я можу блукати цим лабіринтом у обидвох напрямках, не зважаючи на стрілки-покажчики, що розставив час на моєму шляху. Моя перевага в тому, що тепер я можу прожити життя, не прямуючи вперед чи назад, і мій хід по колу може тривати цілісінький геологічний пласт; і у цьому колі, чи то на цій спіралі, Ліла повсякчасно й навічно поряд: поряд у кожну мить мого танцю принадженої бджілки, що сором’язливо кружляє навколо жовтого пилку її жакета. Вона поряд зі мною так само, як Ведмежатко Анджело, лікар Озімо, пан П’яцца, Адуся, тато й мама, дідусь. Я пам’ятаю аромати тих років, запахи страв з кухні, гармонійно й милосердно згадую жаску ніч у Дикому Яру, і Ґраньйоло згадую теж.

То такий уже я себелюбець? Паола разом з доньками чекає на мене по той бік. Саме завдяки їм я міг безболісно шукати Лілу, що повсякчас була у глибині моєї душі, цілих сорок років, усе ж не відриваючись від землі, не втрачаючи зв’язку з дійсністю. Вони вивели мене з мого замкненого світу, і хоч я блукав поміж інкунабулами й пергаментами, я все ж таки зародив нове життя. Вони страждають, а я почуваюся блаженним. Але яка ж моя в тім вина, що повернутися до них я не можу, тож чи не слушно буде мені насолоджуватися цим підвішеним станом? Настільки підвішеним, що іноді я починаю підозрювати, що між моїм теперішнім і тим моментом, коли я знову прийду до тями й опинюся там, де й був, проминуло лише кілька секунд, хоч я й прожив безмаль двадцять років свого життя. Як уві сні, коли іноді достатньо лише задрімати на хвильку, й ти вмить проживеш довгу-довгу історію.

Можливо, я й справді лежу в комі, і все це зовсім не згадки, а сон. Бувають же сни, коли видається, що це твої спомини, й ти віриш, що вони справжні, а прокинувшись, з жалем усвідомлюєш, що ті спогади були не твоїми. Нам сняться чужі спогади. Наприклад, мені часто снилося, що я нарешті повернувся в якийсь будинок, де я не був уже багато років, але куди давно варто було б повернутися, бо то наче було моє секретне помешкання, в якому я колись лишив багато своїх речей. Уві сні я пречудово пам’ятав кожен предмет меблів і кожну кімнату. Мене надзвичайно дратувало, коли я достеменно знав, що за вітальнею, у кінці коридору, що веде до лазнички, є двері, за якими знаходиться ще одна кімната. Але от ні — немає її там і близько, немов хтось замурував. Отож я просинався, сповнений бажання й ностальгії за моїм таємним сховком, та щойно підводився з ліжка, усвідомлював, що спогад належить снові, й я аж ніяк не міг пригадувати той будинок, позаяк — принаймні у моєму свідомому житті — його зроду й близько не було. Тож я часто думав, що уві сні ми заволодіваємо чужими спогадами.

Проте зроду зі мною не було такого, щоб я спав й уві сні бачив ще один сон, достоту як це відбувається зі мною наразі. Ось вам і неспростовний доказ, що я не сплю. Поза тим, у сні ж усі спогади розмиті, непевні, а я от пам’ятаю сторінку за сторінкою, картинку за картинкою, все з того, що я нагортав у Соларі за останні два місяці. Я