Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

хочеш оселитися в Мервевіллі, тобі спершу треба постригтися, — каже Марго. — Порядний міський люд не дозволить селитися в місті дикунові й розбещувати його синів та доньок.

Від Мевру за шинквасом надходять непомильні натяки, що вона хотіла б закрити свій заклад. Джон платить, і вони ідуть. На виїзді з міста він гальмує перед будинком із написом «Te koop»[57] на воротах.

— Ось будинок, який я мав на увазі, — каже Джон. — Тисяча рендів плюс оформлення документів. Хіба можна повірити?

Дім — непевної форми куб із покрівлею з гофрованого заліза, затіненою верандою, що тягнеться вздовж передньої стіни, і крутими дерев’яними сходами збоку, які ведуть на горище. Фарба на будинку в жалюгідному стані. Перед будинком у занедбаному рокарїї борються за життя кілька алое. Невже він справді хоче запхнути сюди батька, в цей понурий дім на хирному хуторі? Старого, що тремтить, їсть із бляшанок, спить на брудних простирадлах?

— Хочеш поглянути? — запитує Джон. — Дім замкнений, але можна обійти його ззаду.

Марго здригається.

— Іншим разом, — каже вона. — Я сьогодні не в настрої.

А до чого вона в настрої сьогодні, вона не знає. Але її настрій припиняє мати значення за двадцять кілометрів від Мервевілла, коли двигун зачахкав, Джон спохмурнів, вимкнув запалення і зупинив машину. В кабіні почувся запах горілої гуми.

— Він знову перегрівся, — каже Джон. — Зараз, я на хвилиночку.

З кузова він дістає каністру з водою. Відкручує ковпачок радіатора, звідти виривається струмінь пари і заливає воду.

— Цього має бути досить, щоб доїхати додому, — каже він і намагається запустити двигун. Він прокручується, але не запускається.

Марго досить знає чоловіків, щоб ніколи не сумніватися в їхній компетентності в машинах. Вона не пропонує порад, поводиться обережно, щоб не видаватися нетерплячою, навіть не зітхає. Протягом години, поки Джон вовтузиться зі шлангами та хомутами і бруднить собі одяг, знову і знову намагаючись запустити машину, вона зберігає суворе, зичливе мовчання.

Сонце починає сідати за обрій, а Джон і далі працює вже майже в пітьмі.

— Ти маєш ліхтарика? — запитує вона. — Може, я потримаю тобі ліхтар?

Ні, ліхтарика він не взяв. Крім того, оскільки не курить, не має навіть сірників. Не бойскаут, а просто міський хлопчик, непідготований міський хлопчик.

— Я повернуся до Мервевілла і приведу допомогу, — каже нарешті Джон. — Або ж можна піти вдвох.

На Марго легенькі сандалі. Вона не збирається двадцять кілометрів у пітьмі спотикатися в сандалях по велду.

— Коли ти дійдеш до Мервевілла, буде вже північ, — відраджує вона. — Ти там нікого не знаєш. Там навіть немає станції обслуговування. Кого ти збираєшся переконати прийти й полагодити наш автомобіль?

— Тоді що, по-твоєму, нам робити?

— Зачекаймо тут. Якщо пощастить, хтось буде їхати повз нас. Якщо ні, Майкл уранці шукатиме нас.

— Майкл не знає, що ми поїхали до Мервевілла. Я не казав йому.

Джон востаннє намагається запустити двигун. Коли він повернув ключ, почулося лише глухе клацання. Сів акумулятор.

Марго вийшла і на пристойній відстані звільнила сечовий міхур. Знявся тихесенький вітерець. Уже холодно й холоднішатиме далі. В машині немає нічого, чим можна було б накритися, навіть брезенту. Якщо їм треба чекати цілу ніч, доведеться скулитись у кабіні. А повернувшись на ферму, доведеться пояснювати все.

Але Марго не почувається нещасною, вона ще й досі досить відчужена від їхньої ситуації, щоб добачати в ній похмуру комічність. Але невдовзі вона дивиться на неї вже по-іншому. В них немає що їсти, навіть немає що пити, крім води з каністри, яка відгонить бензином. Голод і холод мало-помалу знищать її добрий гумор. А згодом до них приєднається ще й безсоння.

Марго зачиняє віконце.

— Мабуть, нам треба забути, — каже вона, — що ми чоловік і жінка, і не надто бентежитись, якщо будемо гріти одне одного. Адже інакше ми замерзнемо.

У тридцять із гаком років вони вже знали одне одного, вряди-годи й цілувалися, але так, як цілуються двоюрідні брати й сестри, в щічку. А часом обіймалися. Але цього вечора йдеться про інтимність зовсім іншого порядку. Якимсь чином на отому твердому сидінні і з важелем коробки передач, що так незручно стирчить посередині, їм доведеться лежати разом або тулитися разом, гріти одне одного. Якщо Господь милосердий, і їм пощастить заснути, на додачу вони ще й можуть страждати від приниження хропіти або чути хропіння. Яке випробування! Яка перевірка!

— А завтра, — каже Марго, дозволивши собі бодай раз шпигнути його, — коли повернемося до цивілізації, ти, можливо, домовишся, щоб цей ваговоз відремонтували як слід. Тут є добрий механік у Лев-Гамка. Майкл часом звертається до нього. Я просто підказую по-дружньому.

— Вибач. Це моя провина. Я намагався лагодити сам, тоді як справді мав віддати машину в компетентні руки. Це через країну, в якій ми живемо.

— Країну, в якій ми живемо? Невже це провина країни, що твоя машина раз по раз ламається?

— Через нашу довгу історію, коли ми примушували інших людей працювати на нас, а самі сиділи в холодочку й дивилися.

Тож ось де причина, чому вони опинилися тут у холоді та пітьмі, чекаючи, щоб якийсь переїжджий урятував їх! Щоб утвердити принцип, а саме: білі повинні самі ремонтувати свої машини. Яка сміхота.

— Механік у Лев-Гамка білий, — каже Марго. — Я не пропоную тобі везти машину до тубільця. — Їй хотілося додати: «Якщо ти хочеш сам лагодити машину, ради Бога, сходи спершу на курси обслуговування автомобіля». Але стримала свого язика і натомість додала: — А які ще роботи ти вперто виконуєш, крім ремонту автомобілів? («Крім ремонту автомобілів і писання віршів?»)

— Працюю в садку. Лагоджу щось у будинку. Зараз укладаю нову каналізаційну систему. Тобі це, може, смішно, а для мене не жарт. Я роблю жест. Я намагаюся зруйнувати табу на фізичну працю.

— Табу?

— Так. Як в Індії існує табу для людей вищої касти прибирати — як тут сказати? — людські покидьки, так і в нашій країні, якщо білий торкається кайла або лопати, він одразу стає нечистим.

— Що за дурниці ти верзеш! Це просто неправда! Це упередження проти білих!

Марго шкодує про ці слова, тільки-но вимовила їх. Вона зайшла задалеко, загнала його в куток. Тепер на додачу до нудьги та холоду їй доведеться давати раду обуренню цього чоловіка.

— Але я розумію, що ти кажеш, — знову заговорила вона, допомагаючи йому, бо він, здається, нездатний зарадити собі. — Ти маєш слушність тільки в одному розумінні: ми надто звикли тримати наші руки чистими, наші білі руки. Ми повинні бути готові забруднити наші руки. На більше я не погоджуся.