Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

неймовірно засмучена. Не знаю, що ви їй наговорили, але по обіді вона дзвонила мені й плакала!

— Дуже прикро це чути. Вона не була проти моїх питань, коли...

— Вона в жахливому стані! — закричав Бристоу, виблискуючи передніми зубами.— Як ви посміли йти до неї без мене? Як ви посміли?

— Бо я вам, Джоне, казав після похорону Рошель: я вважаю, що ми маємо справу з убивцею, який може вбити знову,— відповів Страйк.— Ситуація небезпечна, і я хочу, щоб вона закінчилася.

— Хочете, щоб закінчилася? А я, по-вашому, як почуваюся? — закричав Бристоу, і його голос зламався, перетворившись на фальцет.— Ви хоч уявляєте, скільки шкоди заподіяли? Моя мама в розпачі, моя дівчина зникла, і Тоні покладає провину за це на вас! Що ви зробили Елісон? Де вона?

— Не знаю. Ви їй не дзвонили?

— Вона не бере слухавки. Що в біса відбувається? Я весь день ганяюся за привидом, а коли повертаюся...

— За привидом? — перепитав Страйк, соваючи ногою, щоб протез не упав.

Бристоу всівся у крісло навпроти нього, важко дихаючи і мружачись на Страйка, за спиною якого лилося у вікно проміння яскравого вечірнього сонця.

— Хтось,— із люттю почав Бристоу,— подзвонив сьогодні вранці моїй секретарці й прикинувся дуже важливим клієнтом з Рая, який попросив про невідкладну зустріч. Я поїхав у ту далечінь і дізнався, що його немає у країні й ніхто мені не дзвонив. Ви не могли б,— додав він, піднімаючи руку до очей,— опустити жалюзі? Нічого не бачу.

Страйк потягнув за шнурок, і жалюзі з клацанням опустилися, зануривши кімнату у прохолодний смугастий морок.

— Дуже дивна історія,— погодився Страйк.— Можна подумати, що вас хотіли виманити з міста.

Бристоу не відповів. Він злісно дивився на Страйка, важко дихаючи.

— З мене годі,— різко мовив він.— Я припиняю це розслідування. Можете лишити собі ті гроші, що я дав. Мені треба думати про маму.

Страйк дістав з кишені мобільний, натиснув кілька кнопок і поклав собі на коліна.

— І ви не хочете дізнатися, що я знайшов у гардеробній вашої матері?

— Ви... ви заходили у мамину гардеробну?

— Так. Хотів зазирнути у ті новісінькі сумочки, що їх Лула отримала у день смерті.

Бристоу почав затинатися:

— Ви... ви...

— Сумочки мають змінну підкладку. Чудернацька ідея, правда? Й от під підкладкою білої сумочки знайшовся заповіт, написаний Лулиною рукою на блакитному папері вашої матері й засвідчений Рошель Оніфаде. Я передав його поліції.

У Бристоу відпала щелепа. Кілька секунд він не міг вимовити ані слова. Потім прошепотів:

— Заповіт... і що там було?

— Що вона лишає все, що має, своєму братові, лейтенанту Джоні Аджимену з Корпусу королівських інженерів.

— Джоні... хто це?

— Вийдіть і подивіться на монітор комп’ютера у сусідній кімнаті. Там фото.

Бристоу підвівся і, мов сновида, рушив до комп’ютера у приймальні. Страйк бачив, як засвітився екран, коли Бристоу поворушив мишкою. З монітора засяяло вродливе обличчя Аджимена — сардонічна усмішка, ідеальний парадний однострій.

— О Боже мій,— вимовив Бристоу.

Він повернувся до Страйка й опустився у крісло, роззявивши рота.

— Я... повірити не можу.

— Саме цього чоловіка зафіксували камери спостереження,— сказав Страйк,— коли він біг з місця злочину по смерті Лули. До від’їзду він жив у Клеркенвеллі зі своєю матір’ю-вдовою. Саме тому за двадцять хвилин він пробіг по Теобальдс-роуд. Він біг додому.

Бристоу гучно втягнув повітря.

— Всі казали, що я марю! — майже закричав він.— Але я зовсім не марив!

— Ні, Джоне, ви не марили,— підтвердив Страйк.— Зовсім не марили. Ви просто хворий на всю голову.

З-за затуленого вікна долинав гамір Лондона, завжди живого — гуркіт, гарчання, галас людей і машин. У кімнаті не чулося жодних звуків, крім нерівного дихання Бристоу.

— Перепрошую? — з надмірною ґречністю перепитав він.— Як ви на мене сказали?

Страйк посміхнувся.

— Я сказав, що ви хворий на всю голову. Ви вбили сестру, її смерть зійшла вам з рук, і тут ви просите мене провести повторне розслідування.

— Ви... ви ж це не серйозно?

— О, дуже серйозно. Мені від самого початку було очевидно, що найбільше виграєте від смерті Лули саме ви, Джоне. Десять мільйонів, щойно ваша мама віддасть Богу душу. Не абищо, авжеж? Тим паче, що ви навряд чи маєте щось, крім зарплатні, скільки б не розповідали про свій трастовий фонд. Акції «Албрису» нині не варті паперу, на якому надруковані, так?

Довгу хвилю Бристоу витріщався на нього; потім, сівши пряміше, глянув на складену розкладачку в кутку.

— З вуст фактично безхатька, який живе в офісі, це сміховинна заява,— голос Бристоу звучав спокійно, насмішкувато, але його дихання ненормально пришвидшилося.

— Я знаю, що грошей у вас більше, ніж у мене,— відповів Страйк.— Але, як ви правильно зауважили, це ще нічого не означає. І мушу сказати, я поки що не опустився до того, щоб цупити у клієнтів. А ви скільки грошей Конвея Оутса поклали в кишеню, перш ніж Тоні здогадався?

— О, то я ще й крадій? — ненатурально засміявся Бристоу.

— Гадаю, що так,— відповів Страйк.— Не скажу, що мене це обходить. Мені байдуже, чи ви убили Лулу, щоб повернути гроші, які поцупили, чи захотіли її мільйонів, чи зненавиділи її до глибини душі. А от суду це буде цікаво. Там обожнюють з’ясовувати мотиви.

Коліна Бристоу почали смикатися вгору-вниз.

— Ви навіжений,— сказав він, знову силувано засміявшись.— Знайшли заповіт, у якому вона все лишає не мені, а тому чоловікові,— він тицьнув у бік приймальні, де дивився фотографію Джони.— Сказали мені, що саме той чоловік ішов до квартири Лули під камерами у ніч, коли вона упала і на смерть розбилася, і який пізніше бігом тікав від її квартири. А звинувачуєте мене. Мене.

— Джоне, ви ще до того, як прийти до мене, знали, що на камерах спостереження Джона. Вам розповіла Рошель. Вона була у «Вашті», коли Лула дзвонила Джоні й домовлялася про нічну зустріч, і засвідчила, що Лула все лишила йому. Вона прийшла до вас, усе розповіла і почала шантажувати. Вона хотіла грошей на квартиру і дорогий одяг, а натомість пообіцяла тримати язика за зубами і не казати, що Лулин спадкоємець — то не ви. Рошель не розуміла, що ви вбивця. Вона думала, що з вікна Лулу штовхнув Джона. Ще й сильно образилася після