Стефані Маєр - Аптекар

клацнула на зображення — низькоякісні фото, зроблені ззаду чи здалеку. Вейд Пейс — молодший, ніж зараз, з іще подекуди темним волоссям, зазвичай у військовому мундирі — ніколи не стоїть у центрі фото, але його легко впізнати, бо він із цигаркою в руці. І пізніші фото, де він уже в центрі уваги. Ці вже знято, коли він перетворився «на респектабельного літнього чоловіка», як називала його Вал, і тепер уже цигарки в його руках ніколи не було. Але кілька фотографів закарбували на фото нікотинові пластирі, що були ледве помітні крізь його білу сорочку з ґудзиками на комірі. І на відпочинку у квітчастій гавайській сорочці нижній кутик темненького пластиру виглядав з-під рукава. Фото з відпочинку датувалося квітнем, не так уже й давно.

— Скидається, що колись був, — сказала Алекс. — Скажи, що ти знайшов нікотинові пластирі.

— NicoDerm CQ. Один пакунок наполовину повний, а за ним ще три запечатані. Перевірю смітник.

Алекс нетерпляче чекала протягом нетривалої тиші.

— Підтверджено. Під рукомийником є використані пластирі. Я сказав би, що смітник регулярно спорожняють. Отже, він досі активно ними користується.

— Ліпшого годі й шукати, — продовжила Алекс крізь зуби. — Скористайся шприцом, позначеним цифрою три.

— Зрозумів.

Вона розчула, як тихо розстібнулася блискавка.

— Пильнуй, щоб рідина не потрапила тобі на шкіру. Впорскуй зі споду, щоб не залишилось помітних проколів.

— Я не ідіот. Скільки?

— Впорсни половину шприца.

— Він же маленький, ти певна? А, пусте, ти ж на цьому знаєшся. Як скоро він висохне?

— За кілька годин. Поклади у…

— Під верхній пластир, угадав? — Кевін обірвав: — Другий зі споду.

— Так, так спрацює.

Алекс почула, як Кевін задоволено гигикнув.

— Місію виконано. Вейд Пейс цілком заслужено став ходячим мерцем. Рушаймо до цілі номер два.

— Повідомиш, коли дістанешся до місця?

— Ні, не буду. Має бути менше двадцяти чотирьох. Побачимося вдома.

— Добре.

— Візьмись за свого поганця, Оллі.

Коли вона відповідала, її голос залунав трохи дзвінкіше:

— Так, я зроблю все… перш ніж ти повернешся додому.

Він відчув її нервозність, тож заговорив різкіше, командним тоном:

— Шануйся! Якщо в мене не все піде гладенько, твій план може не спрацювати.

— Звісно.

І він поклав слухавку раніше за неї. Знову.

Алекс, глибоко вдихнувши, поклала телефон і комп’ютер поруч себе на ліжку.

Деніел сидів по-турецькому на підлозі в її ногах, злегка обійнявши її рукою за литку. Протягом усієї телефонної розмови він не зводив очей з її обличчя.

— Ти все збагнув? — спитала вона.

Деніел кивнув.

— Повірити не можу, що він зміг нікого не розбудити. Скажи, що в мене не такий пронизливий голос.

Вона усміхнулась.

— Не такий.

Він, нахилившись, опустив підборіддя їй на коліно. Вона відчула, що він міцніше обійняв її за ногу.

— А зараз твоя черга, — сказав він трохи гучніше, ніж пошепки, але тихий голос не приховав напруги.

— Ще не на часі, — відповіла вона, машинально зиркнувши на цифровий годинник, який належав до її пересувної лабораторії. Він показував 4:15. — У мене до початку вистави є ще кілька годин.

Вона відчула наче подих на своїй шкірі, коли його щелепа напружилась.

— Я не робитиму нічого небезпечного, — нагадала вона йому. — Я не вдиратимусь ні в чию фортецю. Це не важче, ніж поставити пристрій стеження.

— Я знаю. І повсякчас собі це повторюю.

Алекс підвелася, випростовуючись, а Деніел відхилився, щоб пропустити її. Вона кивнула в куток, де хаотично було розкладене її лабораторне обладнання на кількох журнальних столиках. Скориставшись тим, що довелося облаштовувати лабораторію, вона запаслась достатньою кількістю «Виживання», коли закінчила готувати суміш для Пейса.

— Мабуть, мені треба все прибрати, щоб не засмутити Вал.

Деніел підвівся.

— Допомогти?

— Звісно. Тільки не чіпай нічого без рукавичок.

Прибирання не забрало багато часу. Вона добре натренувалась складати та розкладати свою лабораторію, часом маючи дуже стислі терміни. Деніел швидко збагнув, що де лежить, тож невдовзі зібрав усю скриньку, ще до того, як вона демонтувала все обладнання. Обережно замотуючи фляжку з округлим денцем, вона знову поглянула на годинник. У неї ще було кілька годин до того, як Вал знову почне робити їй макіяж.

— Маєш виснажений вигляд, — зазначив Деніел.

— Ми почали завчасно. Вал підремонтує мене, щоб я мала презентабельний вигляд.

— Подрімати не зашкодить.

Алекс була майже впевнена, що заснути їй не вдасться. Вона намагалась здаватись зібраною, щоб Деніел не хвилювався, а насправді вже відчувала зерна паніки, що пускали корені десь на рівні шлунку. Не те, щоб вона збрехала Деніелу про те, що буде робити, але вона й близько не була спокійною щодо наступного етапу — власне дій. Вона знову поринула у свій звичний спосіб міркувань, почуваючись дуже затишно під час приготування. Тепер, коли настав її час втілювати план у життя, у неї була перезбуджена нервова система. Утім, навіть просто відпочити, мабуть, буде розумно.

— Слушно.

Спостерігаючи, як хатня господиня Карстена заходить крізь автоматичні двері у величезний супермаркет, вона повільно й глибоко кілька разів вдихнула, намагаючись опанувати себе. Зиркнувши в козиркове люстерко, вона оглянула своє обличчя, щоб підбадьоритися тим, яку оману створила Вал. Сьогодні Алекс була білявкою з пісочним відтінком, і досить правдоподібною. Її макіяж видавався мінімальним попри кілька шарів. Алекс тішилася, що її ніс набув нової форми і, мабуть, уже таким і залишиться. Допомогли йому лише трішки.

У супермаркет, припаркувавши машини, увійшло ще кілька покупців, і Алекс знала, що вже час рушати. Вона ще раз глибоко вдихнула. Не так вже й важко. Наразі просто звичайний похід за закупами.

Усередині в супермаркеті було людно. Виднілось кілька гуртів клієнтів, тож Алекс переконалась, що не вирізнятиметься з натовпу. Вона несподівано згадала про катастрофічні Деніелові шопінгові веселощі у Чайлдресі й, на її подив, усміхнулась.

Попри пожвавлення, знайти потрібну жінку їй було неважко. Хатня робітниця була зодягнена в яскраво-жовту сукню-халат, тож колір був прикметний. Вона не йшла за нею крізь крамницю, а натомість перестрівала її через ряд. Так вона частіше потрапляла в поле зору жінки, але так усе видавалось природнішим, не таким страшним. Жінка — років п’ятдесяти на вигляд при ближчому огляді, у хорошій формі й досить приваблива, — узагалі не звертала на Алекс уваги. А тим часом Алекс накидала у візок довільного краму, який здавався цілком нормальним, — молоко, хліб, зубна паста, потім додавши ще кілька важливих товарів.

Карстен полюбляв натуральний помаранчевий сік у маленьких пляшечках. Мабуть, він швидко псувався, тому хатня господарка купувала кілька пляшечок щоразу, коли їхала до Карстена, але ніколи не складала на пожиток. Алекс взяла три — стільки ж, скільки було