Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

сумнівів щодо розуміння письменником життя, його уявлення про силу і слабкість, багатство і бідність, добро і зло.

Подальший текст був складений місіс Теодор Драйзер на основі нотаток свого чоловіка.

Повертаючись у кареті додому з Грінвудського цвинтаря, Береніс обмірковувала можливості заснування лікарні. Вона цілком усвідомлювала практичні, технічні, а також медичні складнощі цього завдання, що потребуватиме залучення заможних людей, схильних до добродійності, фахівців з відповідними технічними знаннями і досвідом, здатних правильно організувати і розвинути цю велику справу.

Вона планувала продати будинок на Парк-авеню з усім його вмістом, що могло б принести щонайменше чотириста тисяч доларів. Якщо додати до цього половину всіх грошей, які вона зараз має, цього ледь вистачить для початку. Доктор Джеймс, зрозуміло, саме така людина, щоб обійняти посаду головного лікаря і директора, але чи зуміє вона зацікавити його?

Береніс постійно обдумувала можливість заснування лікарні, намагаючись передбачити всі складнощі справи, перш ніж побачитися з доктором Джеймсом, котрий запросив її супроводжувати його під час поїздки до одного з найгірших у нью-йоркському Іст-Сайді житлових кварталів.

Для Береніс, яка замолоду жодного разу не була в цих жебрацьких і занехаяних кварталах Нью-Йорка, це перше відвідування Іст-Сайда стало сумним одкровенням. Мати завжди старанно оберігала її від подібного, до того фатального вечора, коли в ресторані одного з найбільших нью-йорк­ських готелів Береніс із соромом і жахом прилюдно дізналася правду про свою мати Гетті Стар з Луїсвілля і коли вона вперше відчула страх перед загрозою суспільного остракізму!

Але все це лишилося позаду. Тепер в неї інші цінності. Її колишні соціальні амбіції видавалися їй тепер порожньою, нікчемною лушпайкою. Поїздка в Індію розбудила в ній бажання глибше зануритися в життя — розгледіти і зрозуміти сили, що рухають життям, — сили, існування яких вона раніше не усвідомлювала. Тепер її вже не вабило надійне положення в світі, а натомість вона хотіла знайти своє справжнє суспільне покликання.

Коли вони з доктором Джеймсом опинилися в знайомому йому житловому будинку, Береніс була так вражена жахливими умовами життя, смородом і брудом цього місця, що мало не відчула себе хворою. Тут не було ліжок, натомість люди спали прямо на підлозі, на грубих мішках, набитих соломою, що вдень купою звалювали у кут. У двох тісних кімнатах тулилися шість дорослих і семеро дітей. Тут не було вікон, але в стінах зяяли дірки, що смородом та іншими ознаками свідчили про наявність пацюків.

Коли вони нарешті знову вийшли на вулицю і вдихнули свіже повітря, Береніс розповіла докторові Джеймсу про своє бажання заснувати лікарню Ковпервуда і у такий спосіб допомогти цим нещасним, занедбаним дітям, яких вони щойно бачили. Вона готова віддати половину своєї власності на цей проект.

Доктор Джеймс, дуже зворушений цим наміром Береніс, лише тепер зрозумів, яка зміна відбулася в ній відтоді, коли залишила Америку кілька років тому. А Береніс, відчувши, що він схвалює її намір, запитала, чи не допоможе він їй зібрати потрібні для цієї мети гроші і чи не погодиться взяти на себе технічне і медичне керування лікарнею? І доктор Джеймс, який давно розумів нагальність потреби Бронкса у лікарні, до того ж це було його заповітною мрією, сказав, що для нього честь стати директором і головним лікарем такої лікарні.

Через шість років мрія стала реальністю; доктор Джеймс став директором нової лікарні. Береніс пройшла курси медичних сестер; не без подиву вона виявила в собі глибокий материнський інстинкт, про який досі й гадки не мала. Виявилося, що вона дуже любить дітей, і тому вона очолила дитяче відділення. Доктор Джеймс із задоволенням відзначав у неї неймовірне тяжіння до цих занедбаних, безпритульних малят, що відповідали їй не меншою любов’ю.

Якось до відділення потрапили двоє сліпих малят. Обоє були сліпі від народження. Тендітній білявій дівчинці на ім’я Патриція було всього п’ять років, її мати тяжко працювала і не мала часу для своєї дитини; дівчинці було дозволено сидіти годинами у маленькому кріслі-качалці у кутку, що неминуче привело до затримки в її природному розвитку. До того ж мати почувала себе винною стосовно своєї дочки-інваліда. Натрапивши на цю маленьку ізольовану людську істоту, Береніс гаряче полюбила сліпу дівчинку й усіма силами намагалася їй допомогти; вона навчила Патрицію багатьом витівкам — наприклад, кататися з гірки на дитячому майданчику, не боячись упасти. Якою радістю була для сліпої дитини ця проста розвага! Дівчинка готова була годинами знову й знову ковзати з гірки, і її личко щораз світилося щастям від здобутої маленької самостійності.

Ще у відділенні був п’ятирічний хлопчик на ім’я Девід, теж сліпий від народження. Йому більще пощастило, оскільки його мати, розумна жінка, ставилася до нього з любов’ю і розумінням, і тому він був значно розвиненішим за Патрицію. Береніс навчила його залізати на дерево і всідатися на верхніх гілках, де він співав пісню «У вечірню годину», погойдуючи головою і піднімаючи своє тонке, чуйне обличчя до сонця, як це зазвичай роблять сліпі діти. Одного разу, крокуючи повз широке вікно, що виходило на дитячий майданчик, доктор Джеймс побачив серед малят Береніс і зупинився подивитися на неї. Він відзначив, яким щастям світилося її обличчя, коли вона займалася дітьми. Він сказав про це міс Слейтер, старшій медсестрі, що саме проходила повз нього. Остання погодилася, додавши, що Береніс перевершила всі очікування і заслуговує беззастережної похвали! У той самий вечір, коли Береніс уже збиралася додому, міс Слейтер і доктор Джеймс сказали їй, що вона досягла чудових успіхів, працюючи з дітьми, і що всі в лікарні дуже цінують і люблять її. Береніс із посмішкою подякувала їм, сказавши, що дуже вдячна за те, що може бути корисною цим обділеним долею дітям!

Однак ідучи додому, до своєї скромної квартири, Береніс мимоволі задумалася про те, якою незначною є її роль у житті величезного світу. Крихта людської доброти в неозорому морі нужди і розпачу! Їй згадалися нещасні голодні діти в Індії, — їхні виснажені обличчя! Яким жорстоким, зневажливим і байдужим є світ стосовно їхнього кричущого становища.

«Що ж таке цей світ? — запитувала вона себе. — Невже мільйони маленьких істот народжуються лише для мук і приниження — щоб померти від нестатку, холоду й голоду?» Правда, нарешті вона стала хоч щось робити, щоб полегшити страждання тих деяких дітей, яким пощастило потрапити до її лікарні. Але що