Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

і неуцтво, що значною мірою пов’язане з марновірством, давніми релігійними й соціальними забобонами. Ця країна взагалі нічого не знає про соціальний, технічний і науковий прогрес. Джеймс уважно слухав, лише часом у нього виривалося: «Жахливо!», «Неймовірно!» І коли Береніс скінчила, він сказав:

— Зрозуміло, Береніс, усе, що ви говорите про Індію, вірно. Але боюся, що й суспільний устрій Америки й Англії також не позбавлений суспільних недоліків. Насправді, і тут, у нашій країні, чимало соціальних негараздів і нещасть. Якщо ви захочете якось прогулятися зі мною Нью-Йорком, я міг би показати вам цілі райони, де люди живуть так само жалюгідно, як ваші індійські жебраки. Де занедбані діти так само не мають ніяких шансів на розумовий розвиток і просто фізичне виживання. Вони народжуються в бідності, і майже всі в бідності помирають, а роки між їхнім народженням і смертю аж ніяк не можна назвати життям, як ми його розуміємо. У наших фабричних, промислових містах є нетрі, де умови людського існування так само жалюгідні, як і в будь-якій іншій країні світу.

Тут Береніс попросила Джеймса показати їй ці райони Нью-Йорка, адже за все своє життя вона майже не чула і не бачила, щоб люди так жили в Америці. Доктора Джеймса не здивували ці слова, бо він знав, що про життєвий шлях Береніс від самої юності було кому потурбуватися.

Вони ще трохи поговорили, і Береніс повернулася до себе в готель. Але дорогою вона постійно поверталася думкою до розповіді Джеймса про розпорошення багатства Ковпервуда. Вона була дуже засмучена через крах усіх його планів. Повний крах! Водночас вона думала про його любов до неї, його потребу в її розумінні і підтримці, і свою любов до нього. І саме вона підказала йому думку поїхати до Лондона і розробити свій план побудови метрополітену. І от вона лишилася сама і збирається завтра відвідати його могилу — останнє матеріальне нагадування про всі цінності, що колись здавалися їй такими справжніми і чудовими, а тепер порівняно з тим, що вона пережила в Індії, втратили для неї будь-яке значення.

Наступний день майже точно нагадував той, коли ховали Ковпервуда. Сіре небо так само низько висіло над головою, і, коли Береніс наближалася до склепу, він видався їй самотнім кам’яним перстом, спрямованим у ці свинцеві небеса. Ідучи з квітами в руках, вона йшла до нього посипаною гравієм доріжкою, раптом під написом «Френк Алджернон Ковпервуд» побачила інше ім’я: «Ейлін Батлер Ковпервуд». Береніс відчувала задоволення, що Ейлін врешті знайшла своє місце поруч із чоловіком, через якого вона стільки вистраждала, за якого стільки боролася і програла. А вона, Береніс, начебто у виграші, але лише тимчасово, бо вона теж страждала і вреш­ті програла.

І поки вона стояла, в задумі дивлячись на місце останнього заспокоєння Ковпервуда, їй здалося, що вона знову чує урочистий голос священика, що виголошує надгробне слово: «Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, вони, як трава, що минає, уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне та сохне!»

Але тепер Береніс уже не могла думати про смерть так, як думала до того, як побувала в Індії. Там на смерть дивляться лише як на певну фазу життя, а в розпаді однієї матеріальної форми бачать прелюдію до виникнення іншої. «Ми ніколи не народжуємося і ніколи не вмираємо», — кажуть вони.

І коли вона поправляла квіти, обходячи бронзову урну на сходах склепу, їй подумалося, що Ковпервуд тепер має знати, якщо не пізнав цього за життя, що його поклоніння красі в усіх її проявах, а особливо в жінці, було не чим іншим, як пошуком божественного задуму, що ховається за всіма формами, прагненням побачити лик Брахмана, що сяє крізь них. Їй хотілося б, щоб він розділив з нею ці думки, коли вони були разом. І тут їй пригадалися слова:

Розчинений у Брахмані Він здолає світ, Навіть тут, живий у цьому світі, Брахман — єдиний, Незмінний, неторкнутий злом; Де іще ми маємо наш дім, окрім як у Ньому?

А що це гуру казав про добродійність? «Будь вдячна, що на твоєму шляху зустрівся бідняк, тому що, допомагаючи йому, ти допомагаєш собі. Хіба весь всесвіт — це не ти? Якщо хтось підійде до твоїх дверей, вийди і зустрінь себе».

Але тепер вона запитувала себе, яке місце добродійність займала дотепер в її житті? Чи зробила вона хоч щось, щоб допомогти іншому? Що вона взагалі зробила, щоб виправдати своє право на існування? Справді, Ковпервуд не тільки задумав заснувати лікарню для бідних, але й зробив усе, що міг, аби здійснити свій задум, хоч врешті його плани зазнали краху. А вона... чи з’являлося в неї колись бажання допомогти бідним? Ні, вона не пригадує такого за все життя, що, за винятком останніх декількох років, було присвячене гонитві за задоволеннями і боротьбі за положення в суспільстві. Але тепер вона знала, що людина має жити не тільки заради себе, а заради допомоги іншим, чиї потреби важливіші за марнославство і комфорт тих небагатьох, до яких належить і вона. То що вона може зробити, щоб допомогти їм?

І раптом в неї знову промайнула думка про лікарню, задуману Ковпервудом. А чому б їй самій не заснувати лікарню? Адже він залишив їй великі гроші, прекрасний будинок, повний коштовних речей і творів мистецтва, за які вона може виручити неабияку суму. І разом з тим, що вона вже має, цього буде достатньо для початку. І, можливо, їй вдасться захопити своєю ідеєю когось іще. Доктор Джеймс, певно, стане одним із них.

Яка чудова думка!

Додаток

Попередній розділ — це останнє, що написав Теодор Драйзер напередодні своєї смерті — 28 грудня 1945 року. Однак, він залишив нотатки для наступного розділу і підсумку до всіх трьох книжок трилогії: «Фінансист», «Титан» і «Стоїк». Цей підсумок мав бути написаний у формі монологу, так щоб у читача, як вказує місіс Драйзер, вже не лишалося ніяких