Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Можливо, їй і шкода батька, можливо, — знизує плечима Анхеліка Мерседес. — Однак хіба можна стверджувати, що вона була люблячою донькою?

— Чому ти так говориш, кумо? — запитує доктор Севальйос.

— А вам здається, що ви добре зробили б, коли б узяли до себе на роботу власного батька? — в’їдливо каже Анхеліка Мерседес.

— Докторові Севальйосу все здається добрим, — хрипить отець Гарсія. — Під старість він дійшов висновку, що на світі немає нічого поганого.

— У ваших словах звучить сарказм, — усміхається доктор Севальйос. — Але погодьтеся, що в цьому є дрібка правди.

— Дон Ансельмо давно помер би, якби не грав на арфі, — каже Мавпа. — Митці живуть своїм мистецтвом. Що поганого в тому, що він там грав? Чунгіта йому добре платила.

— Допивайте швидше каву, мій друже, — квапить отця Гарсію доктор Севальйос. — Мені раптом захотілося спати, просто очі заплющуються.

— Ось іде наш двоюрідний брат, Мавпо, — каже Хосе. — Але у нього сумне обличчя.

Отець Гарсія занурює ніс у чашку. Коли ж Дикунка, в якої підмальовані очі й нафарбовані губи, схиляється над ним і цілує йому руку, він видає глухе хрипіння. Літума обтрушує пилюку зі свого сірого костюма, галстука в зелений горошок й жовтих черевиків. Волосся в нього розкуйовджене, блискуче від брильянтину, обличчя пом’яте; він вітається з доктором дуже урочисто.

— Будемо вшановувати його тут, доньє Анхеліко, — промовляє Літума. — Чунгіта просила, щоб я вас про це повідомив.

— У моєму домі? — дивується Анхеліка Мерседес. — А чому не залишати його там? Чому потрібно рухати бідолаху?

— Хочеш, щоб його вшановували в будинку розпусти? — хрипить отець Гарсія. — Ти маєш голову чи ні?

— Я охоче надам для цього свій дім, отче, — каже Анхеліка Мерседес. — Просто я думала, що гріх тягати небіжчика туди-сюди. Хіба це не святотатство?

— Чи ти знаєш, що таке святотатство? — хрипить отець Гарсія. — Не вживай слів, яких не розумієш.

— Болас і Молодий пішли купити труну і залагодити усе на цвинтарі, — Літума сідає поміж братами Леон. — А пізніше вони принесуть небіжчика. Чунга за все заплатить, доньє Анхеліко, і за напої, і за квіти, просить лише, щоб ви надали приміщення.

— Мені, здається, дуже добре, що вшанування відбудеться в Мангачерії, — каже Мавпа. — Він був мангачем, нехай його брати його й поминають.

— Чунга також хотіла, щоб ви, отче, відправили службу. — Літума намагається говорити невимушено, однак у його голосі вчувається невпевненість. — Ми були у вас удома, щоб повідомити про це, але нам не відчинили. Щастя, що ми застали вас тут.

Порожня миска падає на підлогу, над столом здіймаються чорні рукави сутани. Як ти смієш! — отець Гарсія стукає виделкою в миску з пікео, — хто тобі дозволив звертатись до мене? — і Літума схоплюється на ноги, — ти, палій, що це за тон, палій! Отець Гарсія пробує підвестися й жестикулює, вириваючись із рук доктора Севальйоса, — негідник, шакал! — а Дикунка верещить, шарпає Літуму за піджак, — замовкни, не ображай його, це священик. Отець Гарсія вже бачить Літуму в пеклі, — негіднику, там ти за все заплатиш, а чи знаєш ти, що таке пекло, негіднику? В отця Гарсії набрякло обличчя, губи перекривилися, і він тремтить усім тілом. Літума відштовхує Дикунку, проте вона його не відпускає, — палій, я тебе не ображав, не називав негідником, палій. Отець Гарсія на хвилину втрачає голос, потім гарчить: ти гірший, ніж ця нещасна, коштом якої ти живеш, — і простягає в порожнечу свою нервову руку, — ти паразитуєш на покидьках, шакале, — а Літума: я розіб’ю пику цьому старому грибу, хоч він і священик, брудний палій. Дикунка починає плакати, Анхеліка Мерседес трясе перед носом Літуми табуреткою, готова щомиті розбити її в нього на голові, коли він посунеться хоч на міліметр. У дверях і крізь шпарини в очеретяних стінах видніються збуджені, зацікавлені обличчя мангачів, чується гомін, який усе зростає, звучать імена арфіста, непереможних, отця Гарсії, притлумлювані криками хлопчаків: палій, палій, палій. Отець Гарсія заходиться кашлем; він стоїть з піднесеними догори руками, з вибалушеними очима, червоний, мов розпечене вугілля, з висолопленим язиком і бризкає довкола себе слиною. Доктор Севальйос притримує його за руки, Дикунка обмахує йому обличчя, Анхеліка Мерседес легенько вдаряє його по спині. Літума знічується.

— Кожен наговорить бозна-чого, коли його з доброго дива ображають, — промовляє він тремтячим голосом. — Це не моя вина, ви ж бачили, він сам почав.

— Але ти образив його, а він уже старенький, братику, — каже Мавпа. — Цілу ніч очей не склепив.

— Ти не повинен був заводитися, Літумо, — додає Хосе. — Вибачся перед ним, бачиш, до якого стану ти його довів.

— Пробачте, — белькоче Літума. — Заспокойтеся, будь ласка, отче. Нема чого так гніватись.

Але отець Гарсія далі труситься від кашлю, конвульсійно хапаючи ротом повітря, обличчя в нього вимазане шмаркотинням, слиною й сльозами. Дикунка витирає йому лоб спідницею, Анхеліка Мерседес умовляє його випити скляночку води. Літума блідне, — я вибачаюсь, отче, пробачте мені, — і починає кричати, — ну що ви ще від мене хочете? — заламує собі руки, — я не бажав вашої смерті, отче, нехай буде проклятою моя доля.

— Не лякайся, — каже доктор Севальйос. — Це його астма душить, і пісок потрапив у горло. Зараз пройде.

Але Літума вже не може опанувати себе. Голос його тремтить ще дужче, — отець ображав мене й сам рознервувався, — губи сіпаються, здається, що він ось-ось заплаче. Брати Леон обнімають його, — заспокойся, братику, ми тебе розуміємо, — а він, б’ючи себе в груди: мені довелося роздягти арфіста, обмити його, одягти знову, хто таке може витримати, адже я теж людина. І вони: заспокойся, братику, візьми себе в руки, — а він: не можу, чорт забирай, не можу, — і падає на табуретку, обіймаючи голову руками. Отець Гарсія перестає кашляти, і, хоча дихає ще з зусиллям, обличчя в нього вже спокійніше. Дикунка стоїть біля нього навколішках, — отче, вам уже краще? — а він киває головою й бурмоче: ти повія, та це ще півбіди, але треба бути останньою дурепою, щоб згодитись утримувати цього паразита, вбивцю, треба бути дурепою, — і вона: так, отче, тільки не гнівайтеся, тільки заспокойтесь.

— Облиш його, Літумо, нехай ображає тебе, якщо це його заспокоює, братику, — радить Мавпа.

— Добре, я витерплю, — шепоче Літума. — Нехай я буду паразитом і вбивцею, нехай ображає мене далі, як тільки захоче.

— Замовкни, шакале, — хрипить беззлісно отець Гарсія, який вже помітно охолов, і по натовпу мангачів, що стоять навколо чічерії, прокочується хвиля сміху. — Тихіше, шакале.

— Я мовчу! — гарчить Літума. — Але прошу мене більше не ображати, я чоловік і не люблю