Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

УРСР – древньому місті Києві. Ті самі протести, до яких встигли приклеїтися два конкуруючих між собою ярлика: з одного боку – «Революція на граніті», з другого – «Київський студентський пшик». Ясна річ, першу назву вживали ті, хто співчував юним бунтівникам, тоді як другу – їхні ненависники і просто ті, хто не бажав розібратися у глибинній суті подій.

А по-друге, на підтримку київського студентського страйку (як би хто його не називав) виступила молодь з Кам’янець-Подільського педінституту ім. В. П. Затонського[119]. Попервах майбутні педагоги поривалися надати площі Леніна якусь нову, більш оковирну, з їхньої точки зору, назву – наприклад, майдан Відродження. А чом би й ні, справді?! Адже розповідали люди, які приїхали з Києва, про те, що тамтешню площу Жовтневої революції за ініціативою студентів-львів’ян (чи, може, франківців?..) вже охрестили Майданом Незалежності.

Щоправда, корінних киян така ініціатива шокувала: мовляв, у них там скрізь площі, а тут раптом нате вам – з’являється тепер у республіканській столиці один-єдиний Майдан! Отримайте, розпишіться і подякуйте всяким різним западенцям, які нахабно розпоряджаються у Тисячолітньому Києві, як у себе вдома!.. Але то нічого, хай не зазнаються і звикають. А в Кам’янці-Подільському подібне перейменування має пройти легше.

Втім, тверезо мислячі люди натякнули Андрієві Мацейку, який командував місцевим студентським виступом: мовляв, вода камінь точить – отож варто діяти поступово, а не вимагати всього й одразу! Оскільки перейменування площі – річ складна й витратна (бо треба провести цю зміну по міліційному відомству, через різні топографічні й картографічні відомства, пошту й таке інше), рішення про це має ухвалити місцева влада з міськомом партії включно. Отже, починати треба з меншого – наприклад, з підняття нового, суто українського національного прапору перед будівлею міськради. Чи то жовто-блакитного, чи синьо-жовтого – але такого, щоб одразу ж було видно: місто являє собою кавалочок нової – відродженої України, очищеної від мертвотної гидоти комунізму.

Обміркувавши цю пораду, спочатку сам Андрій Мацейко, а потім і його найближчі сподвижники, з яких складалося ядро протестів, вирішили: нехай так і станеться! Отож сьогодні, у вівторок, синьо-жовтий прапор зайняв належне йому місце. Звісно, така ініціатива сподобалася далеко не всім, однак усі незгодні були вигнані з місця проведення страйку зі словами:

– Йдіть геть, ваш час минув! Тепер наша взяла.

– Майте на увазі, це ненадовго, – грозилися прибічники комуністичних ідеалів. І додавали похмуро: – Сибір великий, начувайтеся, негідники… І куди тільки міліція дивиться?!

І тим не менш йшли геть, лише час від часу похмуро озираючись на ненависний синьо-жовтий стяг. Щиро зрадівши, здавалося б, маленькій, але такій вагомій перемозі, страйкарі влаштували невеличкий урочистий мітинг. Спочатку виступали студентські лідери, першим з яких був Андрій Мацейко, потім працівник міського будинку культури і за сумісництвом – гітарист-віртуоз Злат Гайдабура виконав «Жовто-блакитний марш», написаний спеціально до сьогоднішньої події. Бравурний витвір мистецтва так сподобався усім присутнім, що творцеві довелося повторювати його двічі. А протестувальники щоразу підхоплювали приспів, плескаючи в долоні та пританцьовуючи:

Прапор наш звитяжний,

Золото й лазур!

Захисти Вкраїну

Від війни та бур!

Був у нашім серці

Ти в усі часи!

Славу і свободу,

Й мир нам принеси!

– Ну гаразд, гаразд! Давайте відпустимо нарешті нашого пісняра, доки струни на його гітарі не полопалися, – попросив розпорядник мітингу під загальний сміх натовпу, заглушений фінальними оплесками. А коли вони нарешті вщухли – оголосив: – А зараз із привітальним словом виступить столичний гість, знаний лікар Назар Дунець! Будь ласка, Назаре Амосовичу, вам слово…

І прошепотів:

– Гостьовий регламент – три хвилини. Прошу дотримуватися.

Гість кивнув (мовляв, гаразд, не переймайтеся) та озирнувся до людей:

– Мене тут ведучий назвав знаним столичним лікарем. Тож хотів би зауважити насамперед, що хоч я і справді працюю в Києві, проте не можу сказати, що є аж таким знаним фахівцем. Та й по життю я людина скромна. І на мітингах всяких говорити не вмію. І навіть Валя – дружина моя – була проти того, щоб я брав відпустку за свій рахунок і їхав сюди, до Кам’янця, на ваш страйк подивитися… Та якщо бути до кінця чесним…

Він трусонув головою і посміхнувся:

– Не знав я, хлопці, що ви сьогодні прапор піднімете! Не знав, отож повірте – спеціально не готувався до цієї, поза сумнівом, урочистої події.

Натовп розчаровано загув. Розпорядник лише знизав плечима й розвів руками: мовляв, не знаю, навіщо цей добродій просив слова… Потім постукав нігтем по скельцю наручного годинника, поглянув на промовця з докором і показав на пальцях: лишилося дві хвилини.

– Нічого, я швидко, – запевнив Дунець і знову звернувся до натовпу: – Мабуть, ви не розумієте, нащо я попросив слова, нащо відволік вашу увагу? А тому я зробив це, що ми з вами – земляки! Я хоча й не з самого Кам’янця-Подільського, але з Бакоти. Знаєте про таке село? Чули?..

Присутні з полегшенням відгукнулися в тому сенсі, що чули, звісно ж.

– Ну, тоді ви мусите знати про те, що рішенням злочинної радянської влади – так-так, я не боюся казати це вголос!.. і ніколи не боявся!.. Отже, рішенням злочинної радянської влади моя рідна Бакота була затоплена. Тепер уся її територія являє собою річкове дно. Уявіть собі тільки: над могилами мого тата Амоса й особливо моєї любої матусі Ґулі котяться води нашого величного Дністра! Як же мені – синові своїх батьків – навідатися на їхні могилки?! От як?..

Цього разу натовп загув співчутливо. А Дунець продовжив тепер уже на підвищених тонах, майже зриваючись на крик:

– Отже, знайте всі: радянська влада є злочинною! Злочини супроводжують її скрізь і всюди! Радянська влада не тільки мою Бакоту знищила – десятки, якщо не сотні інших населених пунктів опинилися під водою!.. Коли я був таким же молодим, як-от ви зараз, мені довелося брати участь у ліквідації наслідків такої жахливої катастрофи, що ніякими словами не передати. А штучно влаштовані голодомори?! А Чорнобильська катастрофа?! Ніби мало було нам усіх попередніх бід, всього того, що наш багатостраждальний народ натерпівся за свою історію, так наші плодючі чорноземи ще й «мирним атомом» треба було добити! А я ж виступав, зокрема, проти будівництва Хмельницької АЕС, за що мене звільнили з роботи. Уявляєте, що було б тут, на нашому Поділлі, якби ще й ХАЕС вибухнула так само?! Уявляєте?..

Несподівано його рука витягнулася у напрямі прапору:

– Таким чином, нинішню подію, теперішнє підняття українського національного прапору над Кам’янцем-Подільським, я розцінюю як кінець епохи всевладдя злочинців-комуністів! Давайте ж віднині жити так, щоб на нашій землі не було більше знищених, зруйнованих, затоплених міст і сіл! Щоб не було тих, хто в муках помер від