Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

картина, зворушливі, незабутні вражіння, невимовні словами настрої...

Між іншим, про Німеччину: в кінці липня 1917 року ми проїхали навскоси від західнього закутка Австрії до курортного міста Засніц на березі Балтицького моря, і по всій Німеччині не тільки побачили, а й глибоко відчули безмежну жалобу всього німецького народу, всієї нації, коли так можна повніше сказати. На всіх службах залізничних - урядовці тільки жінки, жодної здорової чоловічої постаті, люди виголоджені, жовті, понурі, зосереджені. Ні сміху, ні посмішки.

У Засніці паримося ще добу, поки підходить шведський пароплав, а тоді - тільки три години через тиху дзеркальну поверхню Балтицького моря, і ми - по той бік дротів, по той бік кількарічної тюрми: ми в невтральній, благословенній Швеції, а завтра вранці - в Гапаранді - найпівнічнішому пункті Балтицької затоки, де межує вже Швеція з Фінляндією.

Лелюхін і не сидить, і не лежить у спільному нашому вагоні. Він усю дорогу на тамбурі - думає свою чорну думу...

КАПКАН НА ВІЛЬНІЙ БАТЬКІВЩИНІ

Цей розділ, власне, повинен би був мати інший заголовок - "предательство". Але немає в українській мові такого соковитого слова, бо ні зрада, ні запродання, ні провокація до нашої дальшої пригоди не підходять. А тільки - предательство.

По цей бік річки Торнео, в Гапаранді, всіх двісті п'ятдесят чоловіка з ешелону роздягають, а з тото боку, з містечка Торнео, з Фінляндії вже, паромом привозять російський військовий одяг: білизну, легенькі, захисного кольору, штанці, гімнастерки, кашкети, черевики, і паром забирає нас на батьківщину. Там і річки тієї - переплюнути можна, а мосту немає - кордон.

"Батьківщина" зустрічає пронизливою, бадьорою "Марсельєзою", попом із хрестом у руках, і відразу аж трьома найсправжнісінькими "гороховими пальтами" - звичайнісінькими царськими охранниками, що з-поміж юрби, яка зібралася на березі зустрічати, кидаються в вічі навіть і зовсім недосвідченому окові. Це починає тривожити.

В Торнео миють, чистять, оглядають медичні комісії - нахабні, брутальні... О, докторе Кайціюсе, твоїх колег революція ще нічого не навчила!

А потім ми, дуже для нас несподівано, опиняємося всі сімнадцять, водному, окремому вагоні, дарма, що за австрійськими списками розкидані були поміж усіх двісті п'ятдесят інвалідів у всьому ешелоні (то вже ми самі, вирушаючи в дорогу з Терезієнштадту, влаштувалися були в одному вагоні), і бачимо, що з обох боків вагона, в дорозі через усю Фінляндію, вниз до Петрограду, стоять, мотаються - не прості собі залізничні провідники, а провідники з вусами, що дуже нагадують ревних служак окремого корпусу жандармів, хоч і в цивільних одягах.

Це тривожить.

В Або ротяг стоїть десять хвилин. П'ятнадцятеро з нас юрмою вибігають на вокзал - поговорити, розпитати, подихати волею. На третій поличці вгорі, в вагоні, непорушно лишаюся лежати я.

- Братішки, на Україну?

- На Україну...

Це я з полички відповідаю солдатикові, що заскочив, захеканий, у вагон і шукає очима по порожніх місцях.

- Ой, голубчику, візьми, брат, листа - кинеш у Петрограді в поштову скриньку, бо звідси чогось не доходять...

- Беру листа. А він похапцем оповідає найновіші революційні новини - недавно тільки з Києва повернувся, був на Всеукраїнському З'їзді Військовому. Очі йому палають завзяттям, глибокою свідомістю, багатими надіями на прийдешнє. Криє Керенського з усіма його наказами, з порядками, з офіцернею, що хоче назад оглоблі повертати. А самому кулаки міцно стискаються - так і кинеться, коли прийде слушна хвилина, і на Керенського, і на офіцерню його, в обороні рідної України...

Приємно, завмираючи, б'ється серце.

Беру листа, обіцяю неодмінно в першу таки скриньку вкинути в Петрограді, а як із Петрограду виїдемо зараз, то повезти й далі і вкинути десь аж у Києві - швидше дійде. На конверті адреса, малописьменною рукою: "Київської губернії, Таращанського повіту, якесь село - до жінки".

А з тамбура, з-за дверей, мигтять вовчі очі.

Чиї це вовчі очі мигтять із тамбура, з-за дверей?.. Де я бачив їх, ці бридкі, осоружні очі?!

Повертаюся зручніше на поличці, придивляюся - бачу там ще й вухо, наставлене до вагона...

Лелюхінове вухо. Лелюхінові вовчі очі блимають.

Прикро.

На Петроградському вокзалі нас урочисто зустрічає міська громадськість, петроградський "градской голова" - високий, з довгою сивою бородою, купчина (де ж революція, ну, що змінилося по революції?!), "нїзко кланяєтся плєньонним братьям", вітає, з поворотом на "свободную" батьківщину, випиває за наше здоров'я келих чистої, прозорої горілки.

У великій залі вокзалу приготовлено стіл на двісті п'ятдесят персон, нас частують обідом, потім якийсь хлюст - вилощений, в'юнкий, обходить стола й тиче кожному по новенькій десятикарбованцевій кредитці, за кожною кредиткою вимовллючи:

- Ат временнаво правітєльства...

А як скінчився обїд, високий, з довгою сивою бородою, купчина звертається до нас, просить хвилиночку почекати - зараз назвуть кілька прізвищ, що нехай вони тут побудуть - "коє-какіє справочкі навєсті", а решту чекають автомобілі.

Тоді виходить якесь горохове пальто й читає список... усіх нас, сімнадцятьох. Ми залишаємося, а двісті тридцять три щасливих виходять бадьорою юрбою з великої залі Петроградського вокзалу.

І як тільки зачинилися двері за останнім із цих щасливіших, що їх чекають автомобілі - до евакопунктів розвозити - водночас розчиняється четверо дверей, досі зачинених, з усіх кінців вокзалу, і в нашу залю вскакує ні більше, ні менше, як сімнадцять озброєних вояків Волинського пластунського полку, на чолі з таким задерикуватим когутиком прапорщиком, що в нього чотири хрести на грудях і глибоко набакир заломлений, майстерно приплесканий спереду, кашкет.