Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

"Відновити смертну кару в революційній армії й фльоті..."

- "Липнева перемога "революційного" уряду Керенського над революційним робітництвом у Петрограді..."

- "Поміщикам сплачувати од снопа, збираючи врожай на захопленій революційним селом землі..."

А тут - нудота, нудота, нудота...

Часами сам собі здаєшся за зв'язаного, потріпаного орла, кинутого на роздоріжжі в гарячу спеку, і борсаєшся-борсаєшся, б'єшся безсило об придорожну пилюку...

І от саме тоді приходить, як відгук далекого, такого довгожданого грому, на спрагою стомленому, безхмарному, нудьготному небі, коротенька листівочка від відпоручника (представника) Української Центральної Ради з Стокгольму. Через Союз Визволення України з Відня:

"Революції потрібні культурні сили. Шліть людей, людей і людей..."

НАС НАБРАЛОСЯ СІМНАДЦЯТЬ

Заметушився фрайштадтський табір.

- Хто поїде?

- Кого відпустять?

- Скільки дозволить начальство?

- Як переберуться?

- Хто поїде?

- Всі поїдемо.

- Ой, пустіть, пустіть на волю !..

- Не можна всім.

- Я! Я! Я!

- І я.

Я теж хочу - до божевілля, до смерти хочу їхати туди, де ще є час прикласти рук, і сил, і набутих у Фрайштадті знань, і нажитого в Мазурських багнах, на пруських степах-рівнинах, у Карпатських горах, на дебреценських долинах, гаймашкерських каторгах - гіркого досвіду життьового, - я до божевілля хочу туди, де вимальовуються обрії нового, безмежно прекрасного, вільного людського життя!

- А старенький (професор Ст.Смаль-Стоцький) каже, що вас, пане Кобцю, треба десь отак років на десять за грати законопатити - непоганий поет би з вас виробився...

- А-а-а !.. Я того не переживу!

Тоді і я - між сімнадцятьома.

Тільки не сімнадцятий, бо сімнадцятий - Максим Лелюхін.

НА РЕВОЛЮЦІЙНУ БАТЬКІВЩИНУ! ДОДОМУ!

З фрайштадтського табору нас проводжають до вокзалу всі організовані, з музиками і без конвою. Супроводять професори.

"В такий урочистий час не можна ображати цих майбутніх наших "прихильників" збройною вартою", - так, мабуть, думав таборовий комендант, оберст Льонгардт, ідучи на це нечуване послаблення раз назавжди заведеного суворого порядку догляду за полоненими.

Бо знав же він, напевно, що перед вирядженням нам дають напутственні інструкції, що хороший доктор Осип Охримович, на нараді перед вирядженням, вимагав від нас урочистої обіцянки - всі сили, "душу й тіло" покласти на роботу для національно-культурного й політичного відродження Рідного Краю, що, ніяковіючи (аж зашарівся, сердешний), вимагав від нас слова - ніде й ні за яких обставин, ніколи не виступати проти центральних держав.

- Ну, це ще ми побачимо...

На вокзалі нам кричать "Слава!", "До скорого побачення на вільній Україні!", співаємо всі разом "Ще не вмерла Україна", і поїзд рушає.

Прощавай, велика школо громадсько-політичного життя, школо глибокої національної свідомости, школо вільного, незалежного життя, Фрайштадтський таборе полонених!

Як ми переправимося? Війна ж триває далі. Ми відрізані дротяними фронтовими загородами, окопами.

Дурниці. Сьогодні ми всі - інваліди війни, нездатні більше носити зброї, хворі, здебільшого, на легені. Я - на серце. Це так - за офіціяльними списками. І нас обміняють на їхніх інвалідів. А насправді це теж майже так. Серце у мене справді хворе ще здавна: може - порок, може - початок пороку; три чверті сімнадцятьох - справді сухотні. Тому такі побоювання - дурниці.

Але між нами - Максим Лелюхін. І це, на моє підсвідомо-глибоке переконання - не дурниця.

Крім роботи в книгозбірні, він довгими зимовими вечорами ще давав спіритичні сеанси - присипляв довірливих, слабодухих хлопців, навіваючи їм чарівні сни, викликаючи образи далекої рідні. йому ні разу не пощастило загіпнотизувати мене, і він, здається, здавна бачить у мені свото ворога. Його очі... ой, ті невпокійні, бридкі, осоружні очі! Я ніколи їм не вірив.. І мав рацію.

В пересильному таборі Терезієнштадті паримося ще місяць, поки виготують ешелон інвалідів, поки відбудуть усі формальності в справі обміну нездатних уже до воєнних дій.

Паримося місяць. Божевільно нудьгуємо, страхітно голодуємо, і всіма помислами душ і сердець чекаємо тото дня, коли вирушимо на далеку, таку тепер дороту, революційну Батьківщину.

Тут, у Терезієнштадті, в довгі, спрагливі липневі дні, не допомагає вже и повітря голодному шлункові, і я, нарешті, теж пізнаю, що то значить порпатися в смітниках коло кухні, вишукуючи картопляні лушлайки чи недогризки обсмоктаних куховарами оселедців.

І от, довгожданий день настав.

Нас роздягають, дезинфекують - тепер уже не дебреценським способом, а якоюсь приємною мастю, що як помазатися нею, миттю злазить на тобі скрізь усе волосся, щоб і зародків вошивих не лишилося - передягають у все шпитальне, не даючи брати з собою рішуче нічого свого, вантажать у вагони міжнароднього червоного хреста, де така чистота, така розкіш, де мила сестра-шведка так турбується про здоров'я, так добре доглядає за харчуванням, а дізнавшися, що ми всі сімнадцять - українці, згадує Карла ХІІ-го, просить наших пісень, упивається ними й дарує багатьом із нас (першому, розуміється, моєму дорогому Костеві Даниленкові) свої фото-картки з милими написами і своєю стокгольмівською адресою на них.

До курортного міста Засніц у Німеччині, через якусь протоку, поїзд перевозять паромом уночі - прекрасна