Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Він мимоволі засміявся. Зіскочив на землю й опустився навпочіпки перед нею. Марічка обхопила його за шию й швидко-швидко зашепотіла на вухо:

— Я мала, вони мене й не помітять, я пробіжу під ними, й вони мене не помітять. Це як хтось великий іде, вони помічають, а таку малу навіть не помітять…

Лисий спробував вивільнитися з її обіймів, але це виявилося не так просто. Руці в Марічки були такі міцні й так судомно стискали його шию, що й дихати було непросто.

— Я все придумала, диви, — шепотіла вона далі, ще швидше, — якщо навіть вони мене помітять, я з ними почну балакати й забалакаю їх. Ти ж знаєш, що я вмію забалакати. — Вона відчула, що Лисий перестав вириватися, й змінила швидкість. Тепер її мова нагадувала колискову, здатну приспати сонце. — Ой як я вмію забалакувати!.. Я така балакуча! Кого я тільки не забалакувала! Мені забалакати дерева, ще й порожні — це зовсім легко. Я б і хробака забалакала, тільки він весь час ховається під землю, а крізь землю я балакати не вмію.

Від неї солодко пахло сонною дитиною. Лисий відчував, як обважніли повіки, ще трохи, й він би — правда! — заснув. Може, мала цього й домагалася. Та всю її гру викрила Леля.

— Ану відпусти цього лисого телепня! — сердито сказала вона. — Не вартий він твоїх пестощів.

Опенько засміявся, й Лисий ніби прокинувся. Він нарешті вивільнився з Маріччиних обіймів і погрозився на неї пальцем:

— Ох, Марічко!

Її великі сині очі були повні сліз, а от цього він уже терпіти не міг. Та й хто міг лишатися непохитним, коли Марічка починала плакати. Вона ставала такою безпорадною і зворушливою, що дурна стріла — й та впала б на півдорозі, аби тільки не образити її ще більше.

І що вразило: за мить в очах Марічки вже не було ні сльозинки, навіть здалося, вона раптом стала веселою й безтурботною. Ох ці дівчата! Так подумав Лисий. А варто було подумати краще.

Він тільки дивився й дивувався: он вона вже обнімає за шию півня, ось той розкудкудактався, ось мала перейшла до Лелі, заспокоює її. З великої розмови нічого не вийшло. То й добре.

Вирушили.

Хробак з учора лишався на тому самому місці, де закінчив своє життя горопашний Лішак. Теж колись був дитиною… Чи пташеням? Тепер уже й не з’ясуєш цього. Так і лишилося в пам’яті два лішаки. Мабуть, правду сказав Опенько: людина навпіл не ділиться. А як поділиться, добра з того не чекай.

Опенько йшов останнім — за Лелею. Півень перескакував з гілки на гілку, якщо й торкаючись ногами землі, то хіба на один-два кроки, ніби боявся стояти на землі.

Бігти перед хробаком було сьогодні важко. Він то прискорювався, то десь там під землею завмирав, і Лисий уже починав гадати: чи звір не закуняв, бува. Та й сам хлопець був якийсь наче півсонний. Може, це на нього так діяв перестук порожніх дерев, який щомиті ставав гучнішим. Коли знаєш, чого чекати, яка небезпека на тебе чатує, можеш тоді до неї підготуватися, придумати, як її уникнути. А коли ти про неї нічого не знаєш…

У видолинку пішли густі трави. Ох і небезпечне місце! Тут і без хробака біди не оберешся. Варто обійти його, але як? Навколо старезні сосни. Вони пускають корінь прямовисно вниз — на величезну глибину, але навколо дерева коріння майже немає. Там від хробака за деревом не сховаєшся. Йому той прямовисний корінь обійти або й перекусити — не великий клопіт. Але й такою травою, ще й не так далеко від річки, бігати не можна. Тут і болото може бути, й гадюки водяться — цілком можливо.

Лисий підніс догори руки, й за мить Марічка підлетіла до нього. Не спиняючись, він підстрибнув і вхопився за край ступи.

— Перенеси мене туди — за ці трав’яні нетрі.

Мала піднялася трохи вище й помчала до твердої землі, вкритої глицею, на невеликому пагорбі.

— Ну що, забалакала я тебе вранці? — лукаво спитала вона.

— Забалакала, забалакала, — відповів Лисий з нетерпінням. Хотілося вже швидше зіскочити на землю, бо він несподівано відчув якесь запаморочення. Якщо це вже аж тут від порожніх дерев, то це дуже погано, бо ж і Марічка поруч.

Її в це вплутувати не можна. Тут може тільки він. І більше ніхто. Ні Опенька, ні Лелю, ні тим більше Марічку послати туди він не міг. Там порожні дерева. А це неминуча смерть. Усе його єство опиралося цьому рішенню, цій необхідності.

«Ти ж не знаєш, чи це щось дасть, — нашіптував хтось йому зсередини. — Може, хробак теж не здатний пройти порожніх дерев — навіть під землею. І що тоді? І діла не зробиш, і себе занапастиш».

Лисий не мав що відповісти. Якби ж хоч знаття, що на тебе чекає там, під деревами, які торохтять, ніби перемовляються. Всі знають, що під ними ходити не можна, до них не можна навіть наближатися. Це всім відомо. Тільки невідомо, звідки. Якщо ніхто не бачив нікого, хто б ходив під ці порожні дерева, як можна знати, що цього робити не можна?

Отже, хтось ходив. Колись давно. Його забули, що з ним сталося, забули, тільки запам’ятали, що не можна. І от передають із покоління в покоління. Старий Інженер теж казав, що ніхто не знає, що там, під порожніми деревами. Якби колись був такий досвід бодай у когось, Інженер пам’ятав би.

Може, просто не хотів казати? Навряд. Що тут приховувати! Це справжня, страшна небезпека. Її треба знати. Інженер сказав би, якби знав. Виходить, не знав і він.

Перестук ставав дедалі голоснішим, що ближче вони підлітали до лінії рудих порожніх стовбурів, яку вже тепер можна було розгледіти чи радше вгадати, бо й перед ними росло чимало дерев — живих.

Після своєї смерті й повернення до життя завдяки Лелиним сльозам Лисий не раз ловив себе на тому, що тепер він не такий обережний — особливо, коли Леля поруч. Ніколи собі в цьому не зізнавався, але нині що ж приховувати. Та й від кого? Звісно, йому невідомо, чи вдруге її сльози подіють. І нікому не відомо. Вона й сама цього не знає.

Ото ж бо й воно, що ніхто нічого не знає! Вкотре вже Лисий повертався до цієї простої й страшної істини. Бо коли знаєш — це вже майже не страшно. Що з ним там трапиться? Він упаде? Тоді стане легкою