Вільям Фолкнер - Світло в серпні

його недавно бачив. Та це ж той… хлопець. З цим чорним пістолетом, як він називається… автоматичним. Той, що… на кухні, де… убив… стріляв…» І тут йому здається, що всередині його прорвався якийсь пекельний потік і ринув назовні. Він ніби бачить цей потік, відчуває, що сам відділяється від землі, легшає, легшає, опустошується, пливе. «Я вмираю, — думає він. — Мушу помолитися. Мушу спробувати». Але не молиться. Не пробує. «Коли все піднебесся, все небо повне марного, непочутого крику всіх живих, що жили на землі й досі волають, як заблукалі діти, між холодних жахливих зір… Я ж так мало хотів. Я ж так мало просив. Могло б здаватися…» Колесо крутиться, вертиться, пропадає, не зрушує з місця, немовби розкручене цим останнім потоком, що вирвався з нього, спустошивши тіло, і тепер, ставши легшим від забутого листка, нікчемнішим від плавучого сміття, спустошене й застигле, воно похилилося до нечутного на дотик підвіконня під невагомими руками: настав час на ЧАС.

Вони немовби тільки й чекали, поки він знайде силу ковтнути повітря, збере рештки честі, гордості й життя, щоб знову пройнятися тріумфом і прагненням. Він чує, як над серцем наростає грім, дрібний, незліченний. Як довге зітхання вітру в кронах, починається цей грім, а тоді на хмарі примарного пилу вилітають вони. Мчать мимо, подавшись уперед на сідлах, вимахуючи зброєю, а над ними на похилених піках майорять стрічки; з нечутним шумом і криком вони прокочуються мимо, як хвиля з гребенем із голів розпалених коней і розколиханої зброї людей, неначе з кратера вибухлого світу. Промайнули, зникли, вихориться до неба порох, втягується в темряву, тане в ночі, що вже настала. А він прихилився величезною, визбутою об’єму забинтованою головою до двох плям рук на підвіконні і, здається, досі чує пронизливе сурмлення горнів, брязкіт шабель і дедалі тихший грім копит.

Розділ 21

У східній частині штату живе чоловік, що лагодить і перепродує меблі. Недавно він їздив до Теннессі по старі меблі, які купив листовно. Вирушив туди своєю вантажівкою, а що вона (це фургон із дверима ззаду) новенька, то не хотів гнати її швидше, ніж п’ятнадцять миль за годину. Отож узяв із собою все потрібне для ночівлі просто неба, щоб заощадити на готелях. Повернувшись додому, він розповів жінці про один випадок на дорозі, який, на його думку, був досить потішний, щоб переповісти ще раз. Мабуть, вважав цю пригоду цікавою й вирішив, що вдасться її цікаво переповісти, тому що він, як і жінка, ще не старий, та й не був удома більш як тиждень (а все через дуже помірну швидкість, якою обмежився). Йшлося про двох попутників, яких він підібрав у штаті Міссісіпі, недалеко від кордону з Теннессі.

«Вирішив я дозаправитися й уже пригальмовую біля колонки, аж тут бачу: стоїть на розі молода миловидна дівчина. Ніби чекає, що хтось проїжджатиме й підвезе її. Щось у руках тримає. Зразу я не розгледів, що це таке, та й чоловіка не помітив, що при ній був, аж поки він не підійшов і не заговорив зі мною. Спочатку я гадав, що досі не помітив його, бо він стояв окремо. Тоді я роздивився й бачу: це такий чоловічок, що його не одразу й зауважиш, навіть якщо він сам-один стоятиме на дні порожнього басейну. Ото підійшов він, а я йому зразу ж:

— Я не до Мемфіса, якщо вам туди треба. Їду через Джексон, Теннессі.

А він мені:

— Дуже добре. Нас таке влаштувало б. Ви б нас виручили.

— Куди їдете? — питаю. Він глянув на мене. Ніби хоче щось на ходу вигадати, та тільки, видно, не мастак брехати й знає, що навряд чи йому повірять. — Мабуть, ви ще розглядаєтеся? — кажу.

— Так, — відповідає. — Саме так. Ми просто мандруємо. Хоч куди нас повезете — все одно дуже нам допоможете.

Отож я сказав йому, що можуть залізти. І додав:

— Сподіваюся, ви не пограбуєте й не вб’єте мене.

Він привів цю дівчину. Тут я розгледів, що в неї на руках дитина. Маленька, ще й року нема.

Той чоловік хотів був підсадити жінку на кузов, а я кажу: „Хтось із вас може сісти в кабіну“.

Поговорили вони трохи, тоді вона сіла в кабіну, а він пішов на автозаправку, приніс картонну валізу — з тих, що шкіряними виглядають, засунув її в кузов і сам заліз. І поїхали. Вона в кабіні дитину тримає і знай озирається, чи не випав він там абощо.

Спершу я подумав, що вони одружені. Власне, нічого не думав, тільки дивувався, як така молода поставна дівка могла з ним зійтися. Нічого поганого в ньому не було, виглядав на порядного, з тих, що працьовиті, на одному місці довго тримаються й не просять підвищити платню, доки їх на роботі тримають. Ось такий чоловік. Такий, що всюди, крім як на роботі, завжди скраю. Я навіть уявити не міг, щоб якась жінка запам’ятала, як спалося з ним. Вже не кажу про те, щоб живий доказ такого спання людям показала».

«Тобі не соромно? — питає дружина. — Де ж такі речі при жінках говорити!»

Вони балакають у темряві.

«Щось не бачу, щоб ти почервоніла, — каже чоловік. — І веде далі: — Я взагалі про те не думав, поки ми не спинилися переночувати. Жінка сиділа зі мною в кабіні, я заговорив, як ото в людей водиться, й довідався, що вони з Алабами приїхали. Вона все казала „ми приїхали“, то я й гадав, що йшлося про неї і того в кузові. Ну і нібито вони в дорозі вісім тижнів.

— Вашому малому, — кажу, — ще нема восьми тижнів. По кольору шкіри видно. — Вона пояснює, що народила дитину три тижні тому в Джефферсоні, а я на те: — А-а-а, там нігера лінчували. Ви, либонь, на той час там були. — Жінка прикусила язика. Схоже, той чоловік наказав їй не говорити про цю історію. Я здогадався, що річ у цьому. Їдемо далі, вже вечоріє, і я кажу: — Скоро будемо в місті. Я не там ночуватиму. Якщо хочете подорожувати зі мною далі, то заїду за вами під готель десь о шостій. — Вона сидить тихо, ніби чекає, що цей чоловік на те, а він трохи помовчав і відказує:

— З отаким будиночком на колесах не треба собі голову завертати готелями. — Я промовчав, а ми вже в місто в’їжджаємо, і він питає: — Це порядне місто чи таке собі?

— Не знаю, — відповідаю. — Але гадаю, що тут знайдеться