П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

пустелю ідилічного, по-райському рожевого кольору, яка простяглася між Суданом та Кенією. Насправді (і це головне) мова не про власне пустелю, а про край, чи навіть справжній маленький материк, створений із нескінченного переплетіння непрохідних гір і рожевих долин без одненького деревця. Й блакитне небо без жодної плямки теж здається безкрайнішим, ніж зазвичай. Воно космічне. Це небо майже прямовисно спадає на безмежні обрії (трохи тьмяніючи від жаских барв, які мають відтінок десь між блакитним та рожевим) пустелі, на якій один за одним безкінечно височіють гори й простягаються долини, ніби їх створила неймовірно метка на вигадку уява, найвинахідливіша й найхитромудріша, ось тільки неспроможна створити барву, яка б не була, щонайбільше, відтінком рожевого. Одначе те, що у тій пустелі жахає найбільше (хоч страх цей і не назвеш неприємним), — це усвідомлення того, що це не пустеля, а безмежна місцевість, покинута напризволяще Богом і людьми. Отож саме мало не посеред цієї пустелі рейс ДЧ9 авіакомпанії „Alitália“ упав на землю. Коли Андреа Фаго знову розплющив очі й, відчувши таку радість, яку я навіть і не прагну описати, усвідомив, що вижив, він ніби опинився посеред сюрреалістичної картини. Він сидів на сидінні із піднятою спинкою, випроставшись, міцно пристебнутий паском безпеки на животі, а перед ним була обвуглена голова, що насмішкувато осміхалася. Завдяки кокетливому беретику, який так само сюрреалістично тримався свого місця, Андреа Фаго вгадав, що то стюардеса.

Метрів за сотню далі — на гребенях з добре окресленими складками, на тлі чудернацьких верхівок, які нагадували то цукрову голову, то жіночі груди, дивно утворюючи ідеальний ряд, що йде вдалину, висічені у бездоганних цукрово-металевих формах, — догоряв уже зовсім чорний ДЧ9. Лише шматок хвоста не згорів у вогні. Уламки ˂ ˃, що здавався дешевим листовим залізом, були жовтими із синьою смужкою: нарешті хоч якийсь інший матеріал та ще якісь барви у морі величного рожевого.

Утім, досить жартів. Передмову завершено. Я б міг розпочати свою розповідь із цього місця. Якби не мав показати соціальний зв’язок між героєм моєї розповіді та рештою людей. Для вас він настільки очевидний, що майже межує з банальністю: й саме через те я міг говорити, лише трошки пересипаючи свою розповідь жартами.

Врешті-решт, повторюся. Насправді я розповідаю вам не про це. Моя розповідь про абсолютну незалежність законів, які встановлюють одну форму, від законів, які лежать в основі решти форм, які існують. Те, що неперервність поєднує всі закони, які у більш загальному сенсі створюють Всесвіт (особливістю якого є те, що він взагалі є неперервним), — це факт, у чому немає сумнівів, це даність. Та вступаючи у взаємозв’язок із даністю, яка суперечить їй і заперечує її, себто заперечує відсутність неперервності взагалі, — мить самостійності, — вона, принаймні на „ідеальну“ мить, зовсім зникає. У неперервності та самостійності форми полягає її суперечність. Але разом вони не співіснують, просто не можуть співіснувати. Існує або одна, або друга. Суперечність — це не що інше, як переривчасте співіснування. Отже, Гегель припустився хоч і дивовижної помилки, але все-таки він помилився. Єдина справжня безкінечність — це та, яку він називає „лихою безкінечністю“[275] (отже, він знав про її існування!). Таким чином, обидва поняття [неперервність та самостійність форми] абсолютно не долають цю суперечність, продовжуючи й надалі існувати у безкінечності, визнаючи одне за одним право на існування з такою швидкістю, яка, незважаючи на те, що вона є надприродною, не стає на заваді, щоб два ці поняття, які співіснують одночасно, розглядалися почергово, а отже, відокремлено одне від одного, й, таким чином, щоб їх аналізували лише самих у собі. Саме так. Наша розповідь відокремлює й аналізує у самому собі момент, коли форма є самостійною.

Андреа Фаго дивиться на людей, які йдуть у його бік. Древні, яких він так добре знав. Він споглядав їх, він навіть мовчки їх упізнав. Потім його рот розтягнувся в усмішці, а очі засвітилися. Він загадково посміхався, адже усмішка його була надто глибоко людською, бо виникла вона через думку: неперервність, яка існує між мною і ними, повертаючись від них до мене, переривається, я є форма, пізнання якої — омана».

Нотатка 98a

ЕПОХЕ: РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЯК ВІДТВОРЮВАЛАСЬ ОДНА ІСТОРІЯ

«Так само, як і щоранку, закінчивши зміну в лікарні, лікар Томоо Цушима вийшов із шпиталю, збираючись у місто. Вже протягом кількох місяців те, що поставало перед його очима, щойно він полишав стіни лікарні, було щораз однаковим: зрештою, навколо ніколи не було нікого й нічого, що з будь-яких причин спромоглося б щось змінити. Колись на самому початку вже був „кінець світу“, й ось цього разу це був ще один „кінець світу“.

Як передмову до моєї розповіді додам, що, врешті, третій „кінець світу“ (а про це лікар Томоо Цушима ще знати не міг) почнеться після цього десь за три десятки років.

Отож три складові, які моглиa[276] призвести до „кінця світу“, трапилися, й їхня симетричність була майже обґрунтованою, одна за одною в історії людства у найзрозуміліший та найпростіший спосіб. Ось ці складові: небезпечність природи, небезпечність людини та, врешті (цього лікар Томоо Цушима ще був неспроможний усвідомити), кінечність природи. Цілком начебто очевидно, що остання особливість передрікає остаточний „кінець світу“. Щодня, роками, століттями, природа здається людині другом: себто батьківською, материнською (а тому вже навіть і прихильність є небезпечною); хай там як, але людина несвідомо сприймає її як друга: ласкавою, вічною та звичною. Сонце сходить, сяє, росте трава та квіти, звір та риба завжди готові пожертвувати життям, щоб стати їжею; ми їмо, спимо, кохаємось, співаємо, працюємо тощо. Час від часу таємничий оповідач нашої історії „вносить“ складову смертельної й неухильної небезпеки, використовуючи для цього відносні небезпеки (урагани, тайфуни, землетруси, чуму, війни), допоки абсолютна небезпека не постає у подобі того, чим вона є насправді: „кінцем світу“.

Під час „кінця світу“, який трапився на початку часів, як усі знають, людина спромоглася врятуватись: їй стали в нагоді вправність, терпіння, завбачливість, її перші зворушливі вміння і засоби. Відтоді й надалі „небезпечність природи“ як складову, яка може стати ймовірною причиною „кінця світу“, начебто здолали й назавжди позбавились від неї.

Та ось (вона теж „внесена“ нескінченною кількістю відносних прообразів самогубства) друга складова — „небезпечність людини“. Видовище, яке бачив перед своїми очима лікар Томоо Цушима, ось-ось мало засвідчити, що „небезпечність людини“ може справді стати причиною „кінця світу“. Тими днями не існувало нічого, що залишало б надію, що це не так. Що ж