Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

розшукав мого телефону?

Дзвонить щотижня, терзає мою нещасну дружину (я прикинувся глухим).

Отоді я і вигадав оце: «хворобоголік». На кшалт «трудоголіка».

Певна зона

I

А це кілька розповідей Володимира Савича Попика. Фельдшера з села Великої Севастьянівки. Що під Хрестинівкою. На Черкащині. Ми з ним та його дружиною милою не один рік дружимо заочно.

II

Прийшла якось до нього доярка. Назовемо її Василиною. Не стара ще вдовиця, що любила до чоловіків підморгувати.

— О-йо-йой!.. Поможіть, Савичу!

— Що таке?

— Поперека замкнуло.

Ішіас. Прописати б уколи, так не переносить уколів. Навіть пігулок не хоче ковтати: боїться, що в горлі застрянуть.

— Знаєш що, молодице, пропишу я тобі бджоли. Налови бджіл на пасіці та й прикладай до певної зони.

— А поможе?

— Мусить помогти!

— От спасибочко вам! Що б ми без вас і робили.

А це йде мимо Василининого двору (на виклик до хворого), чує, а з кукурудзиння густого:

— Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм!

І знов за хвилину:

— Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм!

— Василино, що ви там робите?

— Та бджоли пускаю за пазуху… Вже семеро роздушила.

— Та я ж вам казав не за пазуху, а на певну зону саджати!

— Еге, на певну зону! А фуражери силос задарма будуть возити?

III

Василина найчастіше до фуражерів підморгувала. Не задарма, а за дровця чи за силос.

На воді

I

Селом прокотилася чутка: баба Вірка записалася в штунди.

— Еге ж, у штунди, в штунди. Вірте чи ні, а тричі на день випливає на озеро. Не ряску збирати чи ятері трусити, а молитися.

Випливе на середину озера, задере мордяку до небес та їхньому богові й молиться.

II

— Бабо, а чого це ви на озеро плавати внадились?

— Та ви ж мені самі прописали щодня по тридцять крапель приймати. На воді. Отож я на воді й приймаю… Та й пекучі ж, дай вам Боже здоровлячка! Пів’язика обсмалила.

Зарізали півня

I

Сусід наріпився, щоб я свого півня зарізав.

— Ріжте, Савичу, свого душогуба, бо спасу немає. Внадилася, вража личина, на моєму городі буряки обскубувати.

Що мав робити — зарізав. Хоч і жаль було: на всеньке село парубок. Став патрати, а в нього повне воло колорадських жуків! Сусід як глянув — ухопився за голову:

— Краще б ви мене, дурного, зарізали!

II

Голова потім лаявся: отакого півня угробити! Та його треба було в академію до Києва везти! Переворот у науці робити!

Своя компанія

I

Бригадира тракторної бригади загітували у партію. КПРС. Прийшов у райком партії. На бюро зачитали анкетні дані, почали з’ясовувати політичну підкованість:

— Хто такий Леонід Ілліч Брєжнєв?

Відповів як по писаному.

— А Щербицький, Володимир Васильович?

Теж не спіткнувся.

— А ім’я й по батькові товариша Суслова?

Змовкнув.

— А назовіть прізвище нашого секретаря обкому партії?

Теж мовчить. Потилицю чухмарить. Потім:

— А можна спитати?

— Питайте.

— А хто такий Драченко Іван?

Не знають.

— А такий?.. — теж називає свого односельця.

Мовчать теж. Перезираються.

— А такий?.. А такий?.. От бачите, як воно получається: у вас своя компанія, а в мене — своя.

II

Так і залишивсь поза партією.

«Окромя отих»

I

Написав оце «Свою компанію» та й згадав інший карколомний випадок, що стався вже в Києві.

II

Дід Арсен… Так величали в письменницькому колі Арсена Олексійовича Іщука, великого демократа ще й характерника…

Доктора наук, професора, декана Київського університету… Так от. Викликали діда Арсена «на килим» у ЦК. Проробляти за занедбану ідеологічну роботу серед колективу кафедри, прояви українського буржуазного націоналізму. (А спробуй українську літературу, того ж Франка чи Шевченка, у ті часи вивчати без проявів!)

Великий кабінет прикрашений портретами Маркса, Енгельса, Леніна, Хрущова; трохи осторонь і менший розміром — портрет першого секретаря ЦК України Шелеста.

Пісочили-пісочили діда, добиваючись покаяння в усіх мислимих і немислимих гріхах: «Осознайте свои ошибки!» Особливо розорявся щойно переведений з області (забув його прізвище). Такі землю рили, щоб вислужитись, піднятися по службовій драбині. Крив Арсена Олексійовича на «общепонятном».

Іщук слухав — ні пари з вуст.

Та коли отой висуванець сказав: «Этот разжиревший Ищук», — Арсен Олексійович, худющий як тріска, не витримав. Показав на портрети, що стіну прикрашували, і сердито промовив:

— Окромя отих, що на портретах, ідіть ви всі к ібеной матері!

III

Врятував Іщука, як це не дивно, сам Шелест: обмежились доганою. Чи не тому, що Арсен Олексійович і на його портрет показав, коли проголошував сакраментальну ту фразу?

Фронтовий лист

I

Цього фронтового трикутника із штемпелем воєнної цензури я знайшов у своїх добрих друзів Вінничуків із Вінничини.

Написаний цей лист вісімнадцятого червня 1944 року. Напередодні чергового наступу наших військ.

II

Лист пущений от Тарасюка Мефодія до своєї дружини Каті.

«Здрастуй дорогая моя жона і дітки спішу я вас відоміть своїм листом як сам собою і жилаю вам найкращого життя я зараз нахожусь в тім самім місці і вже од вас одержав пісьмо за котре я вам очінь дуже благодару Ваня я тебе дуже просю аби ти мені получи писав і коли пишеш то тіки кожне слово одделно і провіруй кожне слово чи ти його правілно написав а то багацько не дописуєш буквів навіть адрес був неправедний то коли оце получиш оцього листа то возьми в голову це пісьмо і пиши правилно слухайте я вас просю дати адрес Петра і як його вулики чи є в них мед чи нема і як є то продай мед і купи здорової поросяти і за тим дозвидання передаю я всім од себе поклон од мене писав би подробно та нехватає бумаги то як получите це пісьмо то вишліть мені бумагу бо я не маю на чому писати з чим і дозвидання

Польова почта 21154

Тарасюк М покищо живий».

Останні два слова — «покищо живий» — цензура недбало закреслила. Це ж не така уже й таємниця військова. Усі поки що живі.

III

Тарасюк Мефодій загинув у червні 1944 року.

«Пал смертью храбрых». Коли їх, підметених по селах, безоружних погнали на кулемети німецькі.

В один і той же день похоронками усі ці села й засипало.

Родове дерево

I

«Це я, Сашко Вінничук.

Я учень 3 класу.

Я люблю добре поїсти, поспати і погратися, і дивитися бойовики.

Найбільше мені подобаються книжки „Робінзон Крузо“ Дефо, „Двадцять тисяч льє під водою“ Ж. Берна, „Три товстуни“ Ю. Олеші та „Гаргантюа і Пантагрюель“ Франсуа Рабле.

Ще я люблю грати