Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Божа кара 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Божа кара" автора Анатолій Андрійович Дімаров. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 112 113 114 ... 125
Перейти на сторінку:
тільки й того, що не облизані. Ще й полаковані. Дверцята різьблені, віконце у візерунчастій рамочці приязно світить на вулицю. А попід стріхою підбито фарбованою дошкою. Ще й стріха (очеретина до очеретини) переливається золотом.

Ох і хлівець!

Ну ж і хлівець!

Милуватись не намилуватись.

Хто не йде — оком зачепиться.

І ми зупиняли машину та милувались.

II

А другоріч проїжджаємо мимо — немає хлівця!

— А де подівся хлівець?

— Як де подівся? Добрі люди спалили.

Родичка

I

Ще про Катю з Вінниці.

У Каті двоє діток: Андрійко й Софійка. Коли я Софійку вперше побачив, вона ще не ходила до школи. Отакий собі пуп’янок, до всього страшенно цікавий.

Я їй у подарунок привіз свою книжечку: «Блакитна дитина». Найбільше вразив її в тій книжечці епізод, коли Толька Дімаров, учень п’ятого класу, проковтнув живе жабеня. Взяв те жабеня до рота, щоб полякати дівчат-однокласниць, а тут завуч, що його діти найбільше боялися:

— А чого в тебе щоки наче м’ячі?

Толька з переляку те жабеня і проковтнув.

Тож, коли другого року ми приїхали в гості до Каті й Тараса Ткачуків, Софійка одразу ж у мою руку вчепилася:

— Побігли!

— Куди, Софійко?

— Я знайшла місце, де отакенні жаби стрибають. Упіймаємо найбільшу (дитячий максималізм!), і ви її ковтнете.

Що мав робити — пішов. Не розчаровувати ж дитину.

А Софійка, добра душа, ще по дорозі:

— Ви ж її не жуйте, бо їй дуже болітиме. Отак проковтніть.

Ішов і молив всіх на світі богів, щоб поміж отих жаб величезних трапилася хоч одна дрібнесенька жабка. «Не помреш, — втішав я себе подумки. — Французи ж он щодня їдять — не вмирають».

— Немає, — сказала, ледь не плачучи, Софійка, довівши мене до болота.

— То їх, Софійко, хтось поперед нас поковтав.

Так і поїхав, не поласувавши жабою.

II

А це, сміючись, обізвалася з Вінниці Катя (Софійка вже пішла до першого класу):

— Ви знаєте, що Софійка на уроці заявила?.. «А мій родич, письменник Дімаров, живі жаби ковтає!»

III

Реклама! Братове письменники, зеленійте од заздрощів!

На хресті

I

Це скоїлось на Миргородщині.

У двадцяті роки, коли лютували продзагони, вигрібаючи весь хліб до зернини, в одному з сіл розп’яли серед ночі священика.

Вивели за село на узвишшя, де стояв заздалегідь укопаний хрест, та й прибили до того хреста вухналями.

Розп’яли за те, що буцімто священик намовляв парафіян ховати хліб, не давати до Москви ненаситної.

Священик до ранку й сконав.

І село збунтувалося.

Особливо жінота (українські жінки завжди попереду йшли).

Розігнали продзагін, як не одстрілювались, а головного чекіста зловили і розп’яли в свою чергу. Не на хресті — на шкільному нужникові. Ще й насадили на головешку великий чавун із лайном.

II

«Господи, — думаю, — як же здрібнів мій народ за роки, що минули з двадцятих!»

Борьчин хазяїн

I

Вигулює собаку. Секунда в секунду виводить надвір. І рівно через сорок хвилин луна невмолима команда:

— Борька, за мной!

Пес — Борька, Борис.

Так охрестив на честь Єльцина.

— Я б его, сына рассучего, вот на этом поводке всю жизнь бы водил!

Поводок не простий — металевий. І ошийник унизаний гострими шипами. Борька йде за господарем наче шовковий.

— Развалить Советский Союз! Весь мир перед нами дрожал!

Розмовляє принципово російською. Хоч увесь вік в Україні прожив, українську «на дух» не переносить. Кожного, хто українською заговорить, подумки обзиває «бендерой».

— Жаль, не всех перевешали!.. В Сибирь не сослали к едреной матери!.. Борька, за мной!

І віддаляється широчезною спиною.

II

Він давно вже на пенсії. Тридцять тисяч тугриків. «Гривень», — умре — не вимовить. Полковник у відставці. Заробив зірки на погони в Західній. «Искореняя бандитов». Жалкує, що не встиг усіх передушити. Всіх «западенцев».

Тому й дихає пеклом.

На мене, на тебе — на всіх, хто насмілюється вважати себе українцем.

Як воно президентом…

I

На всі заставки кляв Ющенка. Лаяв із смаком, добираючи слова найдошкульніші. Всі негаразди свого життя невлаштованого, навіть те, що розпалась сім’я, валив на Президента.

— Ну, гаразд, — сказав я йому. — Нехай Ющенко винен у всьому. Навіть у тому, що кури дохнуть од грипу пташиного… А от уявіть, що вас узяли та й обрали Президентом…

— Мене? — вирячив очі.

— Вас!.. Вас!.. Що б ви робили, коли б стали Президентом?

Блимав, блимав, потім спитав з викликом:

— А ви що б робили?

— Я на другий день узяв би й застрелився.

Заціпило.

Згодом неохоче сказав:

— Ну, і я, мабуть, застрелився б…

II

Отож-то й воно.

«Одуванчики» Божі

I

З Печерської лаври, окупованої промосковською єпархією, вив’юнився хресний хід. Попереду — простоволосі чоловіки з хрестом і корогвами, ще й з портретом «проффессора». Януковича, кого ж іще! За ним — піп-чорноризник: на обличчі — «благолепие», очі зведені в небо. До Бога! До Бога! А за ним чередою смиренною «одуванчики» Божі. Всі в чорних хустках, губи молитовно ворушаться. Йдуть, відсторонені від усього земного, гріховного.

Аж назустріч чолов’яга напідпитку:

— І куди це ви, голубоньки мої, чеберяєте? До пекла чи до раю?

Боже, що тут зчинилося! «Одувачники» враз на землю гріховну спустились. Тичуть, як списами, пальцями, люто плюються:

— Изьщи!.. Изыди, сатана!..

— До пекла!.. До пекла!.. — регоче чолов’яга. — Он і люципера намальованого несете! — Це про портрет Януковича.

Такої лютої лайки я не чув, відколи й живу. Ухопили б — розтерзали б на шмаття! І ще довго оглядались — плювалися вслід нечестивцеві.

II

«Одуванчики» Божі. Воїни віри московської. Попадешся таким — роздеруть і затопчуть!

Хворобоголік

I

Страх не люблю лягати в лікарню!

Мало того, що в тебе виявлять десяток хвороб, про які ти й гадки не маєш, та ще й підселять до хворобоголіка. Який не просто любить хворіти, а хворобами тільки й живе. Про них тільки й стогне. I не повірить нізащо, що хтось більш хворий, ніж він:

— Прикидається. Теж мені хворий знайшовся!

Один такий мене до смерті замучив: день і ніч про свої хвороби торочив. Ідеш на сніданок, а він навздогін:

— Что-то у меня стул подозрительный. Не хотите взглянуть?

Кашлянеш ненароком — обов’язково обізветься:

— А вы проверялись на предмет туберкулезной палочки?

Я й виписався передчасно з лікарні. Боявся: здурію! І коли вже зібрався, коли попрощався, він мене зупинив на порозі:

— Вы ж забыли мой телефон записать!

— ?

— Будете названивать, справляться о моем здоровье.

Вийшов з лікарні — пожбурив записаний телефон у кущі.

II

І ви думаєте, не

1 ... 112 113 114 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Божа кара», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Божа кара"