Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

мою тачку как следует. Не жалей водицы.

Попик став бризкати щедро кропилом: на шиби, дверцята, на капот і мотор. Не забув покропити й салон.

— А колеса?

Попик, зігнувшись, покропив і колеса. Замалим не помив їх святою водою.

— Лады… Держи баксы.

Ткнув у долоню наставлену долари, вслід за сімейством сів до салону. Гаркнув мотором, поїхав на світло червоне.

Не встиг далеко й од’їхати: лопнула-вибухнула шина. «Мерседес» повело-повело та й уліпило фарою в дерево.

Вискочив як обпечений:

— Растуда ж твою мать!

І метнувся до храму: лаятись з попиком, а то, гляди, і з самим Господом Богом.

II

«Є таки Бог на світі!» — подумав я втішено.

Анкета

I

Я закохався в Юлю. Безтямно, безоглядно. Як закохалася більшість чоловіків України.

Залізна Леді! Жанна Д’Арк! Якій Бог судив порятувать Україну. Уособлення жіночності з елегантною косою довкруж голівки.

Недарма ж хтось із славетних астрологів (чи не Глоба?) прорік, що Україну порятує жінка. Лише жінка. І ніхто, окрім жінки.

Я давно розчарувався в чоловіках, що очолювали нашу державу. Якісь вони всі безхребетні. Недороблені. «Недоколихані», — як сказала Галя-сусідка.

А от Юля!!!

День і ніч марив Юлею. Та й домарився до того, що вирішив написати про неї повість. Не виборчу агітку, наспіх нашкрябану журналістською братією, що забудеться одразу ж по виборах, а повноцінну художню повість. За якою читачі стояли б у чергах. Щоб, розкривши першу сторінку, не могли одірватися до сторінки останньої.

Але як зустрітися з Юлею? Як її вмовити виділити час для сповіді про власне життя? З усіма плюсами й мінусами, без яких не обходяться навіть генії.

Як?

І тут на допомогу прийшла моя дружина: вона навчала студентку, яка нині працювала у виборчому блоці Юлі.

Домовились, прийшли. Там нас радо зустріли, сказали, що організувати зустріч їм «без проблем». Тим більше що Юлія Володимирівна нині поверхом вище, в республіканському штабі. Збігали наверх і принесли… довжелецький сувій паперу.

— Що це?

— Анкета. Заповніть, не оминувши жодного питання.

— Анкета?.. — Я ще не вірив, що переді мною диявольський витвір часів деспота Сталіна. Пам’ятаєте оте: «Чи були на окупованій території?» Густі запитання цілились у мою душу отруйними списами.

Хотів звестись і піти… Але ж повість! Повість!!!

Гаразд, ми не горді. Проковтнемо й це. От тільки цікаво, чи і в молодості хлопці, які упадали за Юлею, змушені були заповнювати анкети?.. Зціпивши зуби, заповнив.

— Зачекайте хвилинку. Зараз вас покличуть.

А мені чомусь розхотілося стрічатися з Юлею.

Але ж повість! Повість!

Повернулись як у воду опущені:

— Ви пробачте, але Юлія Володимирівна вас зараз прийняти не може. Коли зможе — подзвонять.

II

Повертався додому з таким відчуттям, наче мене добряче виваляли в болоті. Ще й натикали мордою в грязь: «Знай своє місце, смерде!»

III

Минув день… другий… третій… Минув тиждень… другий минув… Од Юлі ні слуху ні духу.

Повість майбутня згасала, все рідше з’являлася в снах. Частіше снилося, що я заповнюю, будь вони не ладні, анкети.

Повість уже тліла жариною.

Аж через місяць — дзвінок:

— Юлія Володимирівна прийме вас сьогодні о вісімнадцятій.

— Передайте Юлії Володимирівні, — відповів я якомога спокійніше, — що я рівно о вісімнадцятій жду її у себе вдома. Хай подивиться, як живуть сучасні письменники. До речі, — не витримав (отже клятий язик!), — передайте, хай не боїться. Я її не зґвалтую.

IV

Не прийшла.

Невже побоялась?

Намовив

I

Я зі своїм другом, Анатолієм Іллічем Костенком, якось чаркувався із місцевими рибалками. На високому березі Сули, коло багаття. По той бік ледь мріло село, звідки рибалки.

Випили по одному шкаликові, по другому — розговорилися.

— Як поживаєте? — поцікавився Анатолій Ілліч.

— Та яка там в чорта житуха, коли наш голова жить не дає!

— Звірюка — не голова!

— Еге ж… Як що, так і матом, а то і в морду заліпить. Не одному носа звернув.

— А ви що, не знаєте, що робити? — спалахнув Анатолій Ілліч, якого і сталінські табори не укоськали.

— А що такому вдієш, як у нього все начальство в кишені?

— Та перестріньте смерком, зв’яжіть і в Сулу головою! Хай раків годує!

— Та воно, канешно, так… — зам’ялись дядьки. — Тіки ж якось боязко. Все ж начальство у нього в кишені.

— То ж отак вам, трясогузам, і треба! — схопився на ноги Анатолій Ілліч. Плюнув, ще й ногою розтер.

Лаявся, поки й повернулися додому.

— Ну що воно за народ отакий! Хто хоче, той і товче. А ми тільки сопемо та облизуємось…

II

А за тиждень по хутору, де ми зупинялися, новина: у сусідньому селі голову топили. Перестріли смерком, набили мордяку та в Сулу головою!

— Утопили? — Костенко з надією.

— Та ні, вигреблось, стерво.

— Тьху!.. Учи їх, учи — як об стіну горохом.

Що є в тата

I

Ніхто так ґрунтовно не збирається в дорогу, як моя люба дружинонька. Їдемо на тиждень — на півроку пакуємось.

— Ану ж похолодає!

Це серед літа! Спека в тіні — тридцять шість.

І теплий одяг мандрує до чемоданиська — двом дядькам не підняти.

— Ти ще валянки запакуй! — стогну над чемоданом: мені ж це убоїсько перти!

— Що ти розумієш! Похолодає, тоді попотанцюєш… Цікаво, як у них там із харчами. — Під Вінницею, де полиці магазинів тріщать од їстівного.

Напакована й сумка пудова: консервів десяток, та крупа, та сухе молоко, та масла п’ять пачок… замалим сухарів не насушила.

— Цікаво, в них кури несуться? Може, хоч два десятки яєчок прихопити?

— Та несуться, несуться! — стогну у відчаї.

— А ти що їх, щупав?.. Треба до Каті подзвонити, може, в її тата і кури не водяться.

Їдемо до Катиного свекра, в якого, за висловом Каті, «і хата пахне книжками».

Набирає номер телефону. Міжміський. У Вінницю.

— Катя?.. Катю, ви мене чуєте?.. Катю, у вашого тата є яйця?.. Катю!.. Алло, де ви поділися?..

Рурка ошелешено піпікала.

А я сидів на підлозі. Гикав од сміху.

— А ти чого регочеш? — Поверх окулярів — строгий погляд учительки на учня-бешкетника.

— Та ти хоч розумієш, про що ти спитала?

Дружина якийсь час здивовано дивиться на мене. Потім сама починає нестримно сміятись.

— Господи, отаке зморозити!.. А все ти зі своїм стогоном! — І, пересміявшись: — Ти ж не здумай про це написати! У тебе вистачить розуму…

II

Вистачило.

Щоб про отаке та не написати!

Хлівець

I

Майже все літо провозився з хлівцем. Поставив не ген у дворі, подалі від ока людського, а на видноті, при дорозі.

Стіни