Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

— Пожде…

* * *

Дід саме набрав смаку до роботи.

Хоронили Надю

Надька, сусідка, копала картоплю. Сонячно, тепло, як серед літа, ще й вітерець повіває ласкавий: то волосся пригладить, то щоки легенько торкнеться. Надя копала-копала, а потім, натомившись, лягла перепочити. Голічерева, прямо на теплу ріллю. Прикрила очі хустиною й незчулась, як заснула.

Мимо йшов Хвиномен. «Та й смачно ж бісова молодиця лежить!» Став, придивився: лежить, не ворушиться. Мов і не дихає. «Вмерла, чи що?» Підійти б, роздивитись, так не з руки. Хтось побачить — таке наплетуть, що й за місяць не одплюєшся.

Стоїть Хвиномен — не зна, що робити.

Аж біжить Наталка. Вона завжди не ходить, а бігає.

— Наталко, ходь-но сюди! — позвав її Хвиномен. — Поглянь, як оно Надька лежить.

— Ой Боже, померла! — сплеснула руками Наталка.

— Та ти підійди подивись, а тоді уже божкатимеш!

— Померла, померла, я здалеку бачу! Скочу до Вальки, бо я мертвих боюся.

Побігла, Вальку гукнула:

— Валько! Валько! Там Надька померла! Як упала голічерева, так і лежить — не ворушиться. Побігли, бо я мертвих боюсь.

Біжать уже вдвох. На бігу перегукуються:

— Од чого ж вона, бідолашна?

— Од серця, од чого ж іще! — Наталку не раз за серце хапало.

— Отак рано вмерти! Це ж треба труну лаштувати.

— Як притягнем до хати, то я до Якима і скочу.

Ніхто на хуторі не міг змайструвати таку ловку труну, як Яким. Покійник як ляже, то за руки тягни — не захоче вилазити. Яким же, добряче хильнувши, завжди говорив:

— Як на мене, то кращої людини, аніж покійник, і на світі нема! Коли ж хто цікавився, чому саме покійник, він наставляв великого пальця (а ніготь на тому пальцеві як копито у коня) та й водив перед носом того, хто запитував:

— А ти коли чув, щоб покійника словом лихим поминали?..

Так що труну для Надьки замовляти тільки Якимові… Підбігли, засапані, ледь дух переводять:

— Лежить?

— Та лежить. Не ворухнулась ні разу.

— Го-оспо-ди, отак рано вмерти!

— Та ви підійдіть! — Хвиномен нетерпляче.

Пішли. Валька попереду, Наталка позаду. Як підступили за кілька кроків, Валька тихенько й позвала:

— Надю, Надю, ти жива чи вже вмерла?

— Та? — підхопилася Надька.

Жінки як стояли, так і посідали в ріллю.

* * *

Валька гикала до вечора, Наталка ж всю ніч пила валер’янку.

Цить, стара!

Баба Улька поїдом їсть свого чоловіка:

— Ти і невдатний, ти і нестулений! Тебе й люди цураються, з тебе й кури сміються! Де ти й узявся на мою бідну голівоньку! Зав’язав мені світ, що й сонця у небі не бачу!

Отак вичитує діда баба Улька.

Дід же одмовчується. Слухає — тільки крекче. А як зовсім непереливки стане, тоді й каже одну й ту ж фразу:

— Цить, стара, бо найду собі іншу!

І баба Улька враз замовкає. Чи то вірить в сексуальні потенції свого чоловіка, чи то ще яка причина, тільки дія фрази цієї на неї й справді магічна: протягом дня, аж коли й спати лягають, ні пари з вуст.

А вранці знов за своє:

— Ти і нестулений, ти і невдатний, в тебе із рук усе валиться, я з тобою вік прожила — прогорювала!..

Дід терпить, мовчить, збирається з силами на сакраментальну ту фразу.

Якось баба Улька так розійшлася, що не помогло уже й дідове «цить!».

— Шукай-шукай, щоб тебе пранці шукали! Хто за тебе старого, дурного і піде!

Отоді дід, до живого допечений, і врізав бабі:

— Цить, стара, бо вже пошти найдена!

* * *

Баба Улька тиждень після цього мовчала.

Перевтілення

I

— Ти вже йдеш?

— Іду, котику, йду. Не нудьгуй, я незабаром вернуся.

Дружина, напомаджена, наманікюрена, цмокнула його в щоку і зацокотіла донизу по сходинах. А він, як був у трусах (зібрався ж спати), все ще стояв у дверях, проводжаючи її поглядом.

І раптом з-під ніг:

— Ня-ав!

Підскочив — ударився тім’ям в одвірок. Глянув донизу.

Киця! Біла як сніг, ще й очі блакитні. Тернулась об ноги, господаркою пішла до кімнати.

— Тпрусь! — кинувся вслід.

І ледь не зомлів: блакитноока красуня, гола-голісінька, стояла посеред кімнати і, всміхаючись, розкривала навстріч жагучі обійми.

«Господи, хоча б дружина затрималася!» — зблиснула думка, коли падав із нею (тіло до тіла) в розстелене ліжко.

II

А дружина, вийшовши з дому, одразу ж перевтілилась у кішку. Видерлася на дах дев’ятиповерхового будинку, усілась якраз над тим місцем, де стояло їхнє ліжко і на якому мав зараз спати її чоловік.

Граціозно сиділа, вдаючи, що не помічає котів, які ходили довкруж, волаючи пісню закоханих.

І від пісні тієї матюкалися сонні сусіди й валували оскаженіло собаки.

Ці жінки

I

Ледь пропхалася в двері, почалапала звично до люстра. Люстро понуро глипнуло («Ох, як ти мені наостогидла!») та й стало рахувати зморшки на старечому обличчі.

— Господи, верни мою молодість! Хоч на день, хоч на годинку. Чи тобі це так важко зробити?

II

І гаряча молитва її долетіла до Господа Бога.

Люстро привітно сяйнуло навстріч, милуючись струнким юним тілом. Люстро невспромозі було одірвати свого погляду од розквітлого, без жодної зморшки, обличчя. «Пройдуся вулицею — всі чоловіки попадають!» — заспівало у ній.

III

А згодом, у чому мати народила, клякла на колінах, била покаянні поклони:

— Господи, верни мою старість! У чому ж я поткнуся на люди? Що ж я тепер зодягатиму?..

IV

— Ох ці жінки! — зітхав скрушно Бог, повертаючи старість.

Хрестини

I

«Мерседес» останньої моделі підкотив до монастиря, що на Московській. Підкотив, замалим не розштовхавши інші машини, та й зупинився, погірдливо чмихнувши. І тоді з салону розкішного в костюмі од Версаче, в черевиках із крокодилячої шкіри на грішну землю ступило щось… Щось таке випещене та одгодоване, що вже й на людину не схоже. Ступило та й стало одчиняти всі дверцята машини, піднімати капот, одкривати багажник, наче під’їхало не до храму Божого, а до майстерні з ремонту машин.

— Выходи, чего ждешь?

І тут із того ж салону розкішного вивалилось не менш одгодоване вже статі жіночої. У супермодному одязі та ще й обвішане золотом. А за нею уже дитя тієї ж породи бройлерної.

— Айн момент!

Та до храму й посунуло, ні на кого не дивлячись. Трапився б хтось на дорозі — переступило й не зблимнуло б.

Невдовзі й з’явилося: обіч дріботів попик з такою рідкою борідкою, що пальців би вистачило порахувати всі волосини.

— Значит так: освяти