Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– Початок кінця… Ти вмієш підтримувати, – гмикнув Северин і струснув головою. – Ніякого кінця. Якщо й знайде хтось свій кінець – не ми.

Халепа була, певно, наймасштабнішою з тих, що йому траплялася за весь час його життя. Але він готувався до неї. Рік за роком він готувався і не збирався так просто відступати та скиглити тільки того, що може бути важко. У них немає вибору – вони мають вижити та вистояти.

По губах Волелюба, який спостерігав за вихованцем, ковзнула легка посмішка. Так, вовченя вже давно виріс у впертого звіра, якого простіше вбити, ніж зсунути з місця.

– Ти страшенно схожий на діда, але також і на матір в житті. Та, якщо не будеш дурнем, та виявишся ще й схожим на батька в коханні – то матимеш щасливу долю, – раптом промовив він.

Додавати щось на кшталт «якщо виживимо» Волелюб не став. Нащо? Від того спокійніше не стане. В них може останні спокійні години, то нехай відпочине та думатиме трохи менше про інших та про справи. Бодай годинку, до того, як до будинку не зібралися всі ті, кого вони розіслали по всім куткам міста. Слухати, дивитися, збирати інформацію.

Скинувши голову, Северин уважно поглянув на нього. Хіба був зараз час на себе?

Але Волелюб був непохитним та лише схрестив на грудях руки.

– Ти все одно прийшов чекати інформаторів – то почекай їх в неї. Навіть якщо вона ще не прокинулася.

– Дивитися на дівчину, яка спить – то збочення… – машинально відказав Северин перш ніж згадав, звідки він взяв цю фразу.

А коли згадав то все ж тихо зітхнув та кивнув. Та ніч у лісі була наче в минулому житті, а пройшло лише трохи менше ніж місяць.

– Хто таке сказав?

Сьогодні вихованцю таки вдалося його здивувати. За доволі довге життя Волелюб чув багато чого, але такого йому ще не траплялося. За часів молодості деякі дівчата навіть називали те романтикою.

Втім, романтика та Северин завжди ходили різними дорогами. Невизначено знизавши плечима, чоловік таки розвернувся до сходинок. Треба було нарешті змінити парадний костюм на щось, що не привертало б уваги. Сьогодні вночі відпочивати йому навряд чи доведеться, а ось виходити в місто – цілком можливо.

На другому поверсі панувала тиша. Власне, окрім його гості тут зараз нікого не було – тож не дивно. Повз двері кімнати дівчини він пройшов без затримки. В неї сьогодні був важкий день, а місто чекала ще важча ніч. Не варто було її будити. Втім на зворотному шляху він все таки затримався.

За доволі довге, з людського зору, життя, Северин майже ніколи не вагався. В критичних ситуаціях рішення треба приймати миттєво. Якось непомітно ця звичка пронизала й мирне життя між справами, але сьогодні був надто поганий день. Разом з проблемами, котрі обрушилися на всіх них чоловік на якусь мить завагався, перш ніж все ж обережно провернути ручку.

Зоря вже не спала. Її темна постать у тій же парадній сукні чітко вимальовувалася на фоні вікна.

– Що відбувається у місті?

Щось лихе, можна було б сказати. Вечірню пітьму то там то сям порушували спалахи вогників. Поки що то були лише ліхтарі, які то гаснули, то знову починали горіти. Магічний фон столиці став нестабільним та освітлювальна система почала збоїти. Принаймні такі відмазки їм давали члени Магічної ради, що не втішало.

Те що було майже фактом ним стало остаточно. Сіть зміїв добряче так обплутала чародіїв з усіх ешелонів.

– Занепокоєння.

Поки що це не було бунтом, тому непокоїти дівчину ще більше Северин не став.

Плечі Зорі здригнулися, вона рвучко озирнулася на чоловіка. Губи дівчини здригнулися, брови роздратовано зійшлися над переніссям.

– Брешете!

Повільно зітхнувши, Северин прикрив двері. Зайшов до кімнати та прикрив двері, щоб наблизитися до дівчини. Та з місця не рушила. Лише міцно стиснула руки в кулаки та пильно слідкувала за кожним його рухом, допоки він не зупинився перед нею.

– Ні. Поки що це лише занепокоєння, але буде гірше. Припиніть себе їсти, ми також встигли дещо підготувати. Ми не беззахисні.

Слова звучали повільно та твердо. Інакше зараз говорити не мало сенсу. З тим, хто нервує вести розмову емоційно можна тільки коли вмієш керувати тими емоціями. А Зоря не просто нервувала. Дівчина була за крок від істерики.

Нервово здригнувшись, дівчина скинула руки, щоб заховати обличчя в долонях.

– Господи, нащо я взагалі з’явилася тут з тим клятим передбаченням! Усе ж було не так погано, а зараз ті, хто не був на їхньому боці під страхом, у натовпі просто втратять здоровий глузд!

Гарячковий шепіт прозвучав уривчасто та хрипко. Слова зривалися на тихі схлипи й бачити це виявилося несподівано неприємно.

Стримана, навіть коли всередині все кипіло, трохи різка, інколи так несподівано вибухова. Все, що спліталося у цій дівчині було диким та поодинці могло б не викликати нічого окрім нудьги, або навпаки роздратування. Але в ній воно було збалансованим настільки, щоб створити особистість із перевагами та недоліками. Особистість, яка могла б, здавалося, витримати все, але виявилося не все. І від цього надламу в душі темним вогником спалахнув гнів.

Він не мав цього бачити. Ніхто не мав цього бачити, бо цього не мало статися!

– Зоряно? Зоряно!

Дівчина не відреагувала, лише сильніше зіщулилася та повільно захитала головою, не відводячи долонь від обличчя. В кімнаті пролунав здавлений звук тихого схлипування, що стало останньою краплиною.

Ще один крок і Северин опинився перед нею, щоб перехопити руки дівчини та насильно відвести їх від обличчя.

– Зоряно, послухай мене. Послухай!

Щоки дівчини волого блиснули від сліз, коли Северин несильно струснув її, щоб привести до тями. Їй не можна було залишатися в такому стані, їй не можна було залишатися там, на дні відчаю.

– Ти ні в чому не винна. Це передбачення міг принести будь-хто інший, воно від того не змінилося б. Послухай мене, історія Кальдори пам’ятає більш моторошні передбачення. Вони справджувалися. І виявлялося, що проблема була не в передбаченнях, а їх трактуванні. Зоряно?